Глава 17 — Напад фігур у коридорах

День 7
Час: 13:27

Тріск і стогін полум’я ще глибше заповнював підвал. Дим обпік легені, роблячи кожен вдих гірким і гарячим, але Ітан не міг зупинитися. Він обережно тягнув Кесс, підхопивши її на руки, і відчував, як її тіло, ще весь у воску до грудей, ледве піддається руху. Її руки були більш-менш вільні, голова рухалася, але самостійно ходити вона не могла.

— Тримайся… — прошепотів Ітан, вдихаючи задушливий дим, але намагаючись не кашляти. — Ще трохи… ще трохи.

Кесс, притиснута до його грудей, ледве ворухнулася, губи здригнулися:
— Ітан… воно… запах…

— Я знаю, — прошепотів він. — Я знаю… Давай не кашляти, добре? Тільки трохи терпіння.

Вогонь дужчав, розповзаючись по дерев’яних балках, і підвал вже здавалося живим. Полум’я язиками витягалося до стін, час від часу відскакуючи назад і шиплячи, немов попереджаючи про власну силу. Ітан підкидав у нього уламки стільців, дошки, аби вогонь яскравіше розгорівся і відвернув увагу фігур.

— Якщо вони не помітять нас у цьому хаосі, — бурмотів він, — може, ми ще живі…

А потім — скрип, і тріск кроків зверху. Десятки воскових фігур повільно рухалися коридорами будинку, сповзаючи тінями по сходах, немов безсмертна лавина. Вони йшли з усіх боків, несучи з собою моторошну тишу і запах старого воску, змішаний із паленою деревиною.

— Боже… — видихнула Кесс, стискаючи його руку. — Їх так багато…

Ітан зрозумів: залишатися тут означає смерть.

— Треба їх заманити вниз, — пробурмотів він сам до себе, пильно вдивляючись у темряву. — Закрию підвал. І Френк… Френк має дати нам шанс.

Він оглянув підвал. Старі двері, ще відносно міцні, важко рухалися, але замки працювали. План зростав у голові: заманити фігури всередину, закрити двері, заблокувати їх ключем. Ідеально.

— Уесс… — тихо промовив Ітан, пильно дивлячись їй у очі. — Я буду робити все повільно, обережно. Ти зі мною?

Вона кивнула, губи ледве ворухнулися:
— Завжди…

— Добре… — промовив він, притискаючи її ближче, — але ти маєш слухати мене без питань. Розумієш?

— Розумію… — вона видихнула, і її очі блищали від страху, змішаного з довірою.

Кроки ставали гучнішими. Воскові тіні тяглися ближче. Деякі фігурки здавалися ще дихаючими, хоча їхні обличчя були майже мертвими. Інші — статичні, як манекени. Де живі люди, а де просто воскові оболонки, було неможливо зрозуміти.

— Вони… вони справжні? — прошепотіла Кесс. — Чи це лише…

— Лише воскові оболонки… можливо, — Ітан усміхнувся криво, — або нам здається. Може, там і живі люди, але вони вже не ті…

Він підняв очі на сходи. Десятки фігур повільно сповзали вниз, немов темне море воску, що неначе жадібно поглинало коридор. Їхні рухи були одночасно плавними й хижими, руки витягалися вперед, наче ловили кожен звук, кожен дихальний поштовх, що проривався крізь густий дим. Обличчя — спотворені холодною непорушністю, очі блищали темними вогниками, які мерехтіли у світлі пожежі. Де живі люди, а де просто воскові оболонки, Ітан не міг зрозуміти. Ця невизначеність кидала холодний мороз по шкірі.

— Добре, слухай, — прошепотів він Кесс, притискаючи її щільніше. — Ми заманимо їх у підвал. Я буду відволікати, а ти… тримайся міцно.

Вона кивнула, стискаючи зуби від страху:
— Я триматимусь…

— Тобі буде моторошно… але я обіцяю, що в нас є шанс… — додав Ітан, поглянувши на її обличчя, що ледве просвічувало крізь шар воску на грудях.

Він прислухався до кожного скрипу, до шелесту воску, що тріщав під кроками фігур. Сцена коридору була хаотичною: фігури штовхали одна одну вперед, рухаючись хвилями, руки інколи торкалися стін, ніби шукаючи опору, а деколи вони невідворотно ламали якусь дошку чи лавку — тріск лунав наче попередження про небезпеку.

Ітан обережно підштовхнув Кесс до дверей, ще раз перевіривши, що її руки і голова вільні. Серце билося шалено, дим обпікає легені, але план уже народжувався у його голові: заманити фігури всередину підвалу, закрити двері й замкнути їх ключем.

— Гей! Ви там, милі створіння! — голос Ітана луною розірвав тишу коридору.

Фігури спинилися, похитали головами, наче слухачі моторошного ритуалу. Потім кроки почали пришвидшуватись. Тіні бігли по стінах, очі блищали в мерехтливому світлі пожежі.

— Оце так вечірка… — буркнув Ітан, притискаючи Кесс ближче. — Ласкаво просимо!

Він підняв руки, немов запрошуючи фігури до підвалу. Декілька перших кроків були обережними, вони наче обмірковували його слова, але потім рух понісся хвилею.

— Так, так, йдіть! Тут тепло, вам сподобається! — Ітан підкинув дошку до полум’я, і іскри вискочили у темряву. — Я навіть трошки вас нагодую!

Перша фігура, велика й кремезна, ступила вперед. Віск на її руках тріщав, здавалося, наче ламаються кістки під вагою темного матеріалу. Декілька фігур слідом зрушилися ще ближче, а потім ще кілька — і вони почали утворювати лавину, що неквапно тяглася до дверей.

— Не зупиняйтеся, йдіть! — продовжував Ітан, хитро погойдував дошкою, аби привернути їхню увагу. — Дивіться, який смачний запах!