Глава 16 — Вогонь у підвалі

День 7
Час: 11:38

Тріск. Спершу тихий, схожий на потріскування сухих гілок у каміні. Але кожну мить він ставав голоснішим, хижішим, неначе вогонь вирішив самотужки оголосити війну стінам і балкам старого будинку. Полум’я хапало дерево, п’яніло від власної сили й розповзалося вгору, мов жива істота, яка нарешті прокинулася після довгого сну.

Повітря стало важким, гарячим. Кожен вдих різав легені, ніби хтось розсипав у них скляний пил. Дим клубився низько, важкий, маслянистий, змушуючи очі пекти.

Ітан схилився над Кесс. Вона лежала майже нерухома — лише очі час від часу здригалися, коли хвиля болю пробігала тілом. Її шкіра була вкрита товстим шаром воску, що затвердів на ній мов панцир. Здавалося, ніби її тіло опаяли в могильну оболонку, прирікаючи бути експонатом у чужому жахливому музеї.

Ітан зосереджено відколупав черговий шматок. Він упав на кам’яну підлогу з глухим, моторошним стуком — наче уламок кришталевої труни. Кожен звук бив йому по нервах.

— Тримайся… тримайся, кохана, — прошепотів він, намагаючись усміхнутися, але голос тремтів.

— Я… намагаюсь… — її голос був тихим, зламаним, сиплим. Але він був. Живий.

Ітан відчув, як серце вдарило сильніше, так, що відлуння стукоту віддалося в скронях. Він провів пальцями по її долоні. Шкіра була холодна, липка, але теплішала під його дотиком. І це теплішання здавалося дивом. У грудях закрутило від цього відчуття — тепла, яке він боявся ніколи більше не знайти.

— Ти жива… — зірвався з його вуст шепіт, і він боявся навіть повторити це голосніше, аби реальність не розсипалася.

Кесс слабо спробувала стиснути його пальці.

— Не… кидай мене…

— Я ніколи не кину. Чуєш? — Ітан нахилився ближче, майже торкаючись лобом її волосся. — Ніколи.

Та саме тоді протяжно скрипнули двері.

Ітан рвучко підняв голову.

У темному отворі стояла воскова фігура. Очі блиснули у відблисках полум’я. Вона дихала. Груди здіймалися й опускалися, немов вона жадібно втягувала дим. Це було ще страшніше — мертве тіло, що грало в живе.

— О, тільки не зараз… — прошепотів Ітан, стискаючи уламок воску в руках, немов ніж.

Фігура рушила. Спершу повільно, наче смакувала момент, а тоді ривком.

— Ітан! — зойкнула Кесс, намагаючись підвестися, але лише вигнулася від болю.

Він схопив ніжку від стільця, якою підпирав двері, і замахнувся. Дерево тріснуло об груди потворі, але та лише захрипіла — дивний, задушений звук, у якому вчувалося щось людське. Вона відкинула його так, що він гепнувся спиною об стіну.

— Твою ж… — вилаявся він, витираючи з губ кров. — Ти кремезніший за мого викладача фізри!

Фігура рушила знову. Її руки тяглися до його горла, липкі, вкриті патьоками воску. І тоді, крізь гарчання, з глибин вирвалося слово:

— Пусти…

Ітан закляк. Холод пробіг по спині.

— Ти ще й розмовляєш?! — він замахнувся уламком, відбиваючи руку. — Це точно не входило в мої плани на вечір!

Він з риком перевернув стіл і кинув його в нападника. Дерево розлетілося на друзки, але фігура не впала. Вона нахилилася вперед, як хижак перед стрибком, і завила так, що Кесс закрила вуха.

Полум’я вже діставало стіни. Дим душив, очі пекли. Ітан схопив уламок стільця, занурив його у вогонь. Дерево спалахнуло. Його рука стискала факел так, ніби від цього залежала душа.

— Ну що, солоденький, — пробурмотів він, криво всміхаючись. — Подивимось, чи любиш ти смажене.

Фігура кинулася. Ітан ударив полум’ям прямо в її обличчя. Вогонь схопився за віск. Шипіння, тріск, огидний запах плавленого воску й паленої плоті. Потвора завила, так що серце обірвалося.

— Ще! — закричала Кесс, відчайдушно. — Ще, Ітан!

Він ударив знову. Іще. Вогонь розповзався тілом потвори, вона корчилася, падала, підіймалася знову, немов не бажала підкорятися смерті. Ітан, рикнувши, штовхнув її в саме вогнище.

— ГОРИ!!! — його крик зірвався до хрипу.

Фігура впала у вогонь, закричала й корчилася, розмазуючи палаючий віск по підлозі. Полум’я жадібно пожирало її, не залишаючи шансів.

Ітан відскочив, важко дихаючи. Руки тремтіли, серце гупало несамовито.

— Це… була людина? — прошепотів він. — Чи вже давно ні?..

Відповіді не було. Лише тріск полум’я і запах горілого воску.

Він кинув факел і поспішив до Кесс. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, повними страху й полегшення.

— Ти живий… — прошепотіла вона.

— А ти тепла. І цього досить, — він опустився поруч, знову обережно відламуючи віск із її шиї, щоки, руки. Його пальці тремтіли, але дотик був ніжний, ніби він знімав із неї кайдани.

— Ітан… — її губи здригнулися. — А якщо я ніколи не зможу ходити?..

Він глянув на неї, і в його очах палала впертість.

— Тоді я носитиму тебе. Буду твоїм персональним мулом.