Глава 15 — Тремтіння в пальцях

День 7
Час: 09:02

Полум’я в каміні ще жевріло, розкидаючи відблиски на стіни, схожі на пульсуючі рани. Вогонь нагадував про те, що життя поруч і воно тепліше за будь-який віск. Ітан сидів поруч із Кесс на холодній плиті підлоги. Його руки були чорні від кіптяви, липкі від розталих крапель, і тепер він більше скидався на шахтаря, що вирив когось із завалених порід, ніж на людину, яка вирішила стати рятівником.

Віск тріщав під його пальцями, відламувався маленькими гострими шматочками, ніби він не просто розчищав тіло, а лупав кригу з кришталевої труни. Кожен удар ножки стільця відбивався дзвоном у його голові.

— Тримайся, Кесс… — голос Ітана звучав хрипко, наче він говорив крізь пил і попіл. — Ще трохи, і я тебе звільню.

Обличчя Кесс було вже майже чистим. Під шаром воску відкривалася бліда, виснажена шкіра, але жива. Її губи злегка тремтіли — і це бентежило більше, ніж заспокоювало. Ітан не знав, чи то рефлекс, чи справжній рух.

— Я… відчуваю… холод… — прошепотіла Кесс, і він мало не впустив ніжку стільця.

— Твоїй душі я вірю більше, ніж цим клятим кісткам, — він різко видихнув і засміявся — не від радості, а від дикого полегшення, від напруги, що розривала груди. — Боже, я вже думав, що більше ніколи не почую твій голос…

Він нахилився ближче, наче боявся, що цей голос знову згасне, розтане разом із воском.

— Ітан… — вона затнулася, наче ковтнула уламок скла. — Чому я… не відчуваю пальців? Вони… ніби відмерли.

В її очах народжувалася паніка. Вона дивилася на свої власні руки так, ніби це були чужі протези, прибиті до неї цвяхами.

— Це через віск, — поспішно випалив він, ковтаючи клубок у горлі. — Або через те, що ти кілька днів не рухалась. Тіло… може заціпеніти, але це тимчасово.

— Тимчасово? — її голос піднявся, зірвався на надтріснутий шепіт. — А якщо ні? А якщо я залишусь… таким… напівмертвим експонатом?!

Ітан кинув ніжку стільця й нахилився ближче. Його долоня торкнулася її щоки — тепла, волога, тремтяча. Він змусив її зустріти його погляд.

— Я тобі обіцяю, — тихо сказав він, наче закляття, — я не дозволю тобі лишитися тут. Ні як статуї, ні як нічого. Ти жива, чуєш? Жива.

Кесс зажмурилася. На її віях тремтіли краплі воску, схожі на сльози, що застигли й тепер боляче пекли.

— Якщо я не зможу рухатися… — вона вдихнула різко, як людина перед стрибком у воду. — Тоді залиш мене. Врятуй себе.

Ітан фиркнув так, ніби почув анекдот.

— Чудова ідея. А ще краще — давай я одразу піду й залишу тебе в компанії цих психованих манекенів. Чесно, я вже бачу, як ви з ними чудово ладнаєте. Особливо з тим, без руки. Він, мабуть, мріє потиснути тобі руку, якої ти не відчуваєш.

Кесс видала звук, щось між пирханням і нервовим сміхом. Сльози змішалися з крихтами воску.

— Ітан… ти дурень.

— Ага, дурень, який розтоплює тобі пальчики каміном. — Він знову взявся за уламки, працюючи швидко, майже шалено. — Тільки-но ти поворушиш хоча б мізинцем — я влаштую тобі вечірку.

— Зі свічками, певно, — прошепотіла вона крізь слабку усмішку.

— Тільки не восковими, обіцяю.

Її груди піднімалися й опускалися швидше. Вона втупилася в свої руки, які Ітан очищав від воску. Крихти сипалися на підлогу, немов хтось струшував старий, брудний сніг.

— Я… я відчуваю… — її тіло здригнулося. — Ніби ти ріжеш мене.

— Це добре! — вигукнув він, забувши навіть дихати. — Це значить, що нерви живі!

— Це не добре, воно болить!

— Вибач, але краще біль, ніж воскова тиша.

Її пальці ворухнулися. Спершу ледь-ледь, наче вітер зрушив сухе листя. Потім сильніше — дрібний тик, але справжній рух.

— О, Господи… — Ітан задихнувся, притискаючи її руку до своїх грудей. — Ти бачиш? Ти відчуваєш?

Кесс дивилася на власну руку так, наче це був шмат м’яса, що ожив. Вона трусилася, наче належала комусь іншому.

— Це… я?.. Чи ти її рухаєш?..

— Це ти, Кесс. — Його голос зламався, і він різко втупився в підлогу, приховуючи вологу в очах. — Це ти.

Вона намагалася посміхнутися, але вийшло криво, боляче.

— Я ненавиджу цей музей.

— Нарешті ми в чомусь згодні.

Вони засміялися. Але той сміх був короткий, надтріснутий. І одразу ж його перебив звук: низький, протяжний скрегіт зі стін, немов щось тяглося по металу чи каменю.

Ітан миттєво підхопив ніжку стільця, його пальці тремтіли, але в очах спалахнула рішучість.

— Здається, наші друзі прокидаються.

Він знову глянув на Кесс. І в тому погляді був дивний коктейль — жах, ніжність, лють.

— Обіцяй мені, що навіть якщо ти не зможеш рухатися, ти не зупинишся. Ти триматимешся за мене зубами, нігтями, хоч шкірою. Я витягну нас, але без тебе — я ніхто.

Кесс тремтіла. Її голос прозвучав тихіше за тріскання полін: