Глава 13 — Пошук палива та розпал каміна

День 7
Час: 04:19

Музей був занурений у холодну, майже щільну темряву. Тінь від ліхтарика Ітана стрибала по стінах, висвітлюючи уламки старих меблів, пилові полиці та моторошні статуї, які, здавалося, стежили за кожним його рухом. Кесс сиділа на підлозі, її руки та плечі залишалися скутими воском, пальці ще не слухалися, і навіть легкий рух приносив їй дискомфорт і відчуття беззахисності.

Ітан прислухався до скрипу підлоги, до слабкого шелесту повітря і… чогось невидимого, що ховалося в тінях. Кожен звук змушував його серце калатати швидше. Він нахилився над групою старих стільців і почав ламати їх руками, обережно, але рішуче, уважно стежачи за кожним скрипом.

— Добре… — прошепотів він, стискаючи деревину. — Спробуємо трохи полегшити тобі життя, Кесс. Ці стільці — твоя маленька тюрма, але зараз вони стануть інструментом свободи.

Кесс дивилася на нього, її холодні очі блищали від мерехтливого світла ліхтарика. Вона не могла відповісти жестами — руки скуті, пальці нерухомі, але її погляд говорив усе: страх, довіру і надію.

— Ти серйозно ламатимеш усе, що трапляється під руками? — тихо запитала вона, намагаючись посміхнутися, хоча пальці її рук залишалися нерухомі.

— Лише те, що може нас врятувати… і трохи, щоб дати тобі свободу, — Ітан усміхнувся крізь тривогу. — Якщо музей спробує нас налякати — ми будемо готові.

Кожен тріск ламаного дерева лунав глухо й лякаюче. Кесс мимоволі здригалася від кожного хрускоту, ніби старі стільці кричали разом з нею.

— Ти не жартуєш про свободу, чи…? — запитала вона, нахиляючись трохи вперед, але рухалася лише тілом, не руками.

— Абсолютно серйозно, — відповів Ітан, акуратно піднімаючи уламок. — Кожна ця рейка допоможе мені зняти віск з твоїх рук. Це буде повільно, дуже повільно, але ми дійдемо до кінця.

Він складав уламки в купу, частина деревини піде на підпал каміна, частина — допоможе обережно відділяти віск, щоб не пошкодити її шкіру.

Поступово серед уламків Ітан помітив старий камін, забутий під шаром пилу й павутини. Його очі спалахнули: це була надія, хоч і маленька.

— Нарешті… камін! — прошепотів він, стискаючи кілька дерев’яних рейок. — Тепер нам треба тебе трохи пересунути, Кесс. Це буде важко, але можливо.

Він акуратно підтримав Кесс під спину і стегна, щоб трохи підняти її й пересунути ближче до каміна. Її тіло було холодне, а пальці ще не слухалися, і навіть легкий дотик Ітана відчувався як обійми льоду. Кожен його крок лунав глухо у порожніх залах, і здавалося, що самі тіні ковзали за ними по стінах.

— Обережно… — прошепотіла Кесс, її голос тремтів. — Я… відчуваю кожен крок.

— Я знаю, — тихо відповів Ітан, ковзаючи по підлозі серед уламків. — Ми майже на місці. Ти тримайся, нічого страшного не станеться.

Дійшовши до каміна, Ітан акуратно поклав Кесс на стару ковдру біля дров. Він розклав купу деревини, підніс кілька факелів, щоб розпалити полум’я, і повільно, крок за кроком, почав знімати залишки воску.

— Повільно… дуже повільно, — прошепотів він, акуратно піднімаючи шматок воску з її плеча. — Тобі боляче?

— Ні… — відповіла Кесс, руки ще залишалися скутими. — Але це… це страшенно довго…

— Я знаю… — Ітан посміхнувся крізь напругу. — Але ми зробимо це. Разом.

Краплі воску падали на підлогу, дим від деревини трохи обпікаючи ніс, а запах палаючого дерева змішувався з ароматом холодної шкіри та воску.

— Знаєш… — прошепотіла Кесс, — я починаю розуміти, чому ти завжди так драматизуєш…

— Драма — моя зброя виживання, — Ітан прошепотів, усміхаючись. — А твоя холодна байдужість — мій стимул.

Вони посміхнулися один одному крізь страх і темряву, поки камін почав мерехтіти живим полум’ям, розсіюючи тіні і трохи зігріваючи їхні замерзлі тіла.

Повільне знімання воску стало ритуалом довіри. Кожен дотик Ітана говорив: «Я тебе захищу», а кожен її погляд відповідав: «Я довіряю тобі». Кожен шматок воску, який відпадав, приносив маленьку перемогу — свободу для її рук, крихітну, але важливу.

— Тепер… крок за кроком… — прошепотів Ітан, акуратно відділяючи ще шматок воску від її руки. — Ми наближаємося до свободи.

— І… — тихо сказала Кесс, не в змозі рухати головою або руками, — я відчуваю… що навіть у цьому кошмарі ми трохи живі… разом.

Ітан відчув, як її тепло, страх і ніжність змішуються у його серці. Музей залишався моторошним і повним таємниць, але вони були поруч одне з одним — і це давало силу протистояти темряві.

Полум’я каміна відкидало тіні на стіни, наче оживляючи старі фігури. Кесс ледве торкнулася його долоні пальцями — і навіть цей крихітний контакт здавався дорогоцінним.

— Ти чуєш це? — прошепотіла вона, вслухаючись у темряву. — Шурхіт… як ніби хтось ходить прямо за нами.

— Я чую… — Ітан стиснув її долоню сильніше, уважно озираючись. — Готова до ще одного кошмару?

— Завжди… з тобою, — прошепотіла Кесс, її голос був рішучим, хоч вона не могла кивнути або відреагувати іншими жестами. — Давай виживемо. Разом.