Глава 12 — Підвал та Кесс

День 7
Час: 00:37

Темрява підвалу була густою, майже матеріальною, і пахла холодом, воском та старою деревиною. Промінь ліхтарика висвітлював постать Кесс, закуту у блискучий шар воску, який щільно облягав її руки та плечі, залишаючи видимим лише обличчя. Її очі дивилися на Ітана — повні страху, водночас полегшення і дивної, крихкої надії.

— Ітан… — її голос тремтів, але не ламався, — ти… ти прийшов…

Ітан крокнув до неї, серце калатало шалено, холод проникав під шкіру, але його руки обережно торкнулися її рук, покритих воском.

— Кесс… я так перепрошую… — прошепотів він, — що залишився сам. Я… не знав, що буде так небезпечно…

Вона злегка посміхнулася, хоча очі все ще відображали страх. Легка тремтіння губ губилася у світлі ліхтаря.

— Не треба, Ітане… — тихо сказала вона, — це… не твоя вина. Це… музей… він… — вона затихла, збираючи думки, — він сам вирішує, що робити з людьми.

Ітан глибоко вдихнув і відійшов на кілька кроків, щоб взяти інструменти для реставрації з рюкзака. Його руки тремтіли, але рішучість брала гору. Він повернувся, встановив ліхтарик так, щоб світло падало рівномірно, і повільно почав знімати віск з її рук.

Кожен рух був неймовірно обережним. Краплі холодного воску стікали на підлогу, а запах солодкуватого, трохи гіркого воску змішувався з пилом і деревиною. Кесс не могла рухати пальцями — вони ще були скуті щільним шаром. Кожен дотик Ітана відчувався як невелике полегшення, але одночасно підкреслював її беззахисність.

— Ох… — прошепотіла Кесс, намагаючись посміхнутися, коли віск трохи відпав від її плеча, — я не пам’ятаю багато… тільки біль… холод… темряву… і страх…

— Я знаю… — Ітан промовив тихо, — і я дуже шкодую, що тебе сюди втягнув. Я… хотів лише допомогти.

Вона стиснула його руку, не рухаючи власними пальцями, і цей дотик пройняв його теплом і ніжністю.

— Ітане… не шкодуй. Ти був моїм світлом у темряві. Я приїхала сюди, щоб підтримати фінансово, але ніколи не думала, що опинюсь у такому кошмарі… — її голос тремтів, і навіть у страху пробивалася ніжність. — І ти… ти був поруч весь час… навіть коли я боялася…

Ітан відчув дивне поєднання полегшення і жалю. Він повільно знімав віск з рук, плечей Кесс, кожен рух обережно, щоб не заподіяти болю. Пальці Кесс досі не слухалися, але поступово тепло їхніх рук створювало маленький світ підвалу, де панувала лише близькість і довіра.

— Ми… — почав Ітан, — ми сварилися раніше, і я… я був неправий, що не слухав тебе, не цінував моменти, які у нас були.

— Я теж… — тихо відповіла Кесс, — ми обоє помилялися. Але тепер важливо вижити. І бути разом.

Її очі блищали, і Ітан відчув, як тривога і страх змішуються з ніжністю і притяганням. Вони мовчки дивилися один на одного, а підвал залишався холодним, темним і повним шепоту воску.

— Я… не пам’ятаю багато деталей… тільки біль, холод, темряву… і страх… — додала Кесс, обережно витираючи залишки воску з обличчя. — Ти був поруч… і це допомогло.

— Я знаю… — відповів Ітан, — але тепер ми разом. Я не залишу тебе.

Вона нахилилася ближче, дотягнувшись рукою до його обличчя. Холодний дотик пальців передавав тепло і довіру, а він не міг приховати, як серце стискається від її близькості.

— Дякую, що прийшов, Ітан… — шепотіла вона, — я не знаю, що б робила без тебе.

— І я не знаю, що б робив без тебе, Кесс… — промовив Ітан, обережно тримаючи її руку. — Тепер треба думати про наступне… і вижити.

Він оглянув підвал: повітря було холодним, пахло воском, пилом і деревиною. Камін у головному залі міг би врятувати їх від холоду, але спершу потрібно було підготувати паливо.

— Добре… — промовив Ітан, — зараз треба вивести тебе звідси, хоч на хвилину. Я піду і принесу все, що знадобиться для каміна.

Кесс кивнула, стискаючи його руку, її пальці ще не рухалися, але погляд залишався тривожно широким.

— Обережно… — сказала вона, — будь обережний… вони тут… вони можуть спостерігати.

Ітан глибоко вдихнув і, тримаючи ліхтарик, обережно вийшов з підвалу. Серце калатало шалено, а кожен звук — будь-який шурхіт чи скрип — змушував його напружуватися.

Він почав обшукувати складські приміщення, кімнати для реставрації та старі зали, збираючи дерев’яні стільці, полички та будь-яку деревину для каміна. Кожен крок відлунював у порожньому музеї, а страх, що хтось спостерігає, посилювався шурхотом позаду.

— Чорт… — прошепотів Ітан, стискуючи деревину, — здається, я тут не один…

В тіні рухалася щось невидиме, але відчутне: тонкий запах воску, легке шурхотіння, тінь за тінню, немов музей жив своїм життям, стежачи за кожним його рухом. Ітан відчував, як холод повільно зсуває шкіру, і його серце стискається, але водночас у ньому зростала рішучість.

— Кесс… — пробурмотів він сам до себе, — тепер ми разом. І якщо вони хочуть нас злякати, то хай спробують.

Він повернувся до підвалу з деревиною, і Кесс тихо видихнула, бачачи його повернення. Її очі блищали — від полегшення і водночас тривоги.