Глава 11 — Перше переслідування вночі

День 6
Час: 22:11

Музей спав лише зовні. Ітан йшов вузьким коридором із ліхтариком у руці, і його власна тінь стрибала по стінах, наче насміхалася над його страхом. Вдень тут було відносно безпечно — світло сонця і людська присутність давали відчуття контролю. А зараз… зараз темрява була щільна, як густа крига, і тягнула за собою холод, що проникав під шкіру, стискаючи легені і нерви.

Він намагався дихати рівно, але кожен крок по старому паркету лунав у його вухах глухим відлунням. Ліхтарик видавав вузький промінь світла, що ковзав по скульптурах і воскових фігурах, яких донині він намагався ігнорувати вдень. Тепер же вони здавалися живими. Він бачив, як у темряві блимають очі — чи то власне його уява, чи щось набагато гірше.

— Лише музей… лише музей… — шепотів він сам до себе, відчуваючи, як руки тремтять, а серце калатає шалено.

Раптом позаду почувся звук — не просто кроки, а шкрябання по воску. Ітан різко обернувся, і промінь ліхтарика висвітлив одну з фігур. Її обличчя залишалося нерухомим, але щось у позі, у нахилі голови, здавалося… неправильним. Немов воно слухало.

— Ти… ти рухаєшся? — Ітан прошепотів, сам не розуміючи, чи він насправді говорить, чи лише намагається впевнити себе.

Тиша відповідала лише тихим лунким шепотом власного страху. Але кроки не припинилися. Вони лунали із залу праворуч, а потім… лунко зліва, немов музей сам грав із ним у якусь криваву гру.

— Чорт… — прошепотів Ітан, знову стискуючи ліхтарик, — це вже не просто параноя…

Йому здалося, що деякі фігури ковзнули поглядом слідом за ним. Руки холоділи, серце калатало, а кожен подих перетворювався на тремтливий звук у порожньому залі. Він натиснув кнопку ліхтарика сильніше, і вузький промінь висвітлив ще одну постать: це була фігура журналіста з 70-х, колись знайомого йому з фотографій у кабінеті директора. Тепер він стояв у повній тиші, з повними очима холодного блиску, і Ітан відчув, що його обіймає моторошне відчуття присутності чогось живого всередині воску.

— Добре… — шепотів Ітан, відступаючи на кілька кроків, — якщо вони… якщо вони живі, то… я мушу рухатися обережно…

Кроки стали швидшими, і тепер лунали прямо позаду нього. Ітан обернувся різко, ліхтарик висвітлив групу фігур, що немов оживали в тіні. Він відчув, як холод просочився в кожен міліметр його тіла, і на мить здалося, що фігури… посміхаються. Чорна, параноїдна усмішка залишалася лише як відчуття небезпеки.

— Ха-ха… — тихо кинув Ітан у темряву, намагаючись взяти чорний гумор під контроль, — добре, хлопці… якщо ви хочете погратися, то… пограємось.

Його слова відлунювали, і в ту ж мить почувся тихий, майже непомітний шепіт:

— Ітан…

Серце пропустило удар. Він стискав ліхтарик, ковзаючи поглядом по темним фігурам. У відблисках світла їхні очі блищали, відображаючи щось між страхом і пам’яттю. Ітан зрозумів, що нічого не вигадує. Вони дійсно живі… або залишки живого, що ще дихало у воску.

— Добре… — пробурмотів він, — це музей ожив… і я… я у пастці.

Раптом щось торкнулося його плеча. Він різко обернувся, і його ліхтарик висвітлив постать — письменника, що колись шукав сенсації. Лиця майже не змінилося, але очі блищали так, що Ітан відчув холодний прилив страху.

— Чого ти хочеш? — прокричав він, намагаючись тримати голос рівним, — залиште мене!

Фігура не рухалася, але тремтіння повітря і слабкий запах воску змішувався з відчуттям, що кімната дихає разом із ним.

— Я… я не можу відступити… — шепотів Ітан, — треба знати правду…

Він прислухався: шкрябання, тихі кроки, холод… і знову шепіт:

— Ітан…

Він різко кинувся коридором, стрибнув через виставкові подіуми, відчуваючи, як крихкий лід страху під ногами може дати тріщину будь-якої миті. Ліхтарик ковзав по фігурах, що здавалися ожившими, деякі повільно рухали руками, інші нахиляли голови, якби слідкували за його рухами.

— Чорт! — закричав Ітан, — вони… вони рухаються!

Сліди холодних рук залишалися на пітній шкірі його спини. Кожна тінь, кожен звук підкреслювали напруження. Ітан майже біг, обережно уникаючи контакту з фігурами, розуміючи: будь-який дотик може бути смертельним.

Він помітив сходи вниз, що вели до підвалу. Нігті страху втиснулися глибше у свідомість: там, можливо, відповіді, або ще більший кошмар.

— Якщо вони там… — прошепотів Ітан сам до себе, — може… Кесс… можливо…

І тут темрява підвалу відкрилася перед ним. Холодний запах воску, суміш пороху і старих матеріалів накрила його, а промінь ліхтарика висвітлив глибокі тіні стелажів і фігур, що рухалися майже непомітно. Серце стукало шалено, але якийсь внутрішній голос шепотів: «Треба йти далі».

Ітан ступив вниз, і промінь ліхтарика висвітлив щось, що змусило його затримати подих. Там, серед стелажів і холодних воскових фігур, він впізнав знайоме обличчя… Кесс. Закута у віск, але жива. Її очі дивилися на нього, повні страху і полегшення одночасно.

— Ітан… ти прийшов… — її голос тремтів, але вона намагалася усміхнутися.

— Я… я не залишу тебе… — тихо відповів Ітан, відчуваючи, як страх змішаний з полегшенням і ніжністю. — Тримайся. Ми виберемося…