Глава 10 — Історії зникнень

День 6.
Час: 14:25

Ітан сидів у кабінеті Френка. Сонячне світло пробивалося крізь великі штори, але навіть воно не могло прогнати тіні, що залишилися у його голові після ночі в залах музею. Пам’ять про холодні руки фігур і дивні рухи, що здавалося оживали при його наближенні, ще мучила його. Він тримав у руках старі фотографії, зошити та кілька газет, знайдених у кабінеті директора. Пальці тремтіли, а серце ще не могло заспокоїтися після вчорашніх відкриттів.

Френк сидів у своєму шкіряному кріслі, руки розкинуті на підлокітниках, склянка пива ледве дзвеніла при кожному його русі. Його обличчя залишалося спокійним, майже непохитним, але в очах блищав той самий загадковий вогник, що змушував Ітана відчувати: Френк знає більше, ніж він сам.

— Добре, Ітане, — промовив Френк, ковтаючи ковток пива, — ти вже побачив тіні, холод, кістки у воску і трохи побешкетувався зі старими фотографіями, так?

Усмішка на його обличчі не була дружньою; вона більше нагадувала лихий тіньовий жарт.

— Так… і… — Ітан ковтав повітря, намагаючись зібрати думки, — я… я бачу все це і розумію, що тут не просто музей. Там… там люди стали… фігурами.

Френк кивнув, немов підтверджуючи те, що Ітан боявся вимовити вголос.

— Ти не помиляєшся, — тихо промовив Френк, нахилившись вперед, — тут є історії, про які більшість людей бояться навіть думати. Почнемо з найдавнішого… з дитини з 50-х.

Ітан нахилився, затамувавши подих, очі розширилися. Йому здалося, що кабінет на секунду став темнішим, хоча сонце все ще проникало крізь штори.

— Уяви собі, — продовжив Френк, — хлопчик, приблизно семи років, одного дня просто зник. Батьки шукали його всюди. Журналісти писали статті, поліція не знайшла жодного сліду. А ми? Ми знали. Музей його «поїв». Тобто… він став частиною колекції. Його постать зараз стоїть серед фігур у залі «Старого міста».

Ітан відчув, як серце здригнулося, а шкіра покрилася холодним потом. Йому здалося, що руки самі тремтять.

— Це… це не може бути правдою… — шепотів він, — діти…

— Правда завжди жорстока, Ітане, — махнув рукою Френк, — і якщо ти збираєшся вижити тут, треба звикнути до жорстокості. — Він нахилився, підморгнув, додаючи чорного гумору: — З іншого боку, тепер цей хлопчик ніколи не зможе забути своє місце серед колекції. Зручно, так?

Ітан нервово посміхнувся, але в його голові вирувала паніка. Він згадав холод руки фігури, яку лагодив вчора, і відчуття, що хтось невидимий спостерігає за ним, стало ще сильнішим.

— Тут було кілька цікавих випадків: письменники, що писали про надприродне, журналісти, що шукали сенсації, — продовжив Френк, — всі вони зникли. І, як ти вже здогадався, — він посміхнувся, демонструючи зуби, — деякі з них зараз стоять серед воскових фігур, тихо спостерігаючи.

Ітан відчув, як холод пробіг по спині, а руки стиснули краю столу. Його погляд падав на фотографії, і тепер обличчя на них оживали у його уяві — нерухомі, але з такою реальною присутністю, що здавалося, ось-ось очі заговорять.

Френк підсунув до нього стопку старих газет.

— Читай, Ітане. Тут про зникнення людей писали ще в 60-х, 70-х… Дивись: «Місцевий журналіст пропав після відвідування виставки»; «Відомий письменник залишився в музеї назавжди»; «Таємниче зникнення без сліду». — Він натиснув пальцем на одну з газет, — кожне ім’я тут пов’язане з фігурою у музеї. Кожна історія — кривава і моторошна, але ніхто не наважувався перевірити правду.

Ітан відчував, як його параноя зростає з кожною секундою. Він згадав холод рук, кістку у фігурі, реалістичність шкіри і дивні реакції, коли лагодив їх. Всі дрібниці складалися в єдину картину: ці воскові створіння колись були людьми.

— Це… — прошепотів Ітан, ледве стримуючи тремтіння, — всі вони… вони живі, колись…

Френк посміхнувся криваво, чорним гумором підкреслюючи кожне слово:

— Живі? Можливо. Або вони просто не зовсім мертві. Хтозна, що лишилося від них у воску… душа? Пам’ять? Хоча б тінь минулого? Тут важко відрізнити. Але, Ітане, повір мені: краще знати правду, ніж залишатися в невіданні.

Ітан відкинувся на спинку крісла, намагаючись осмислити почуте. У голові змішалися жах, моторошне захоплення і параноя. Він не міг відвести погляд від фотографій і газет, бо здавалося, що вони шепотіли, нагадуючи про свою присутність.

— Але… — Ітан на мить замовк, — як вони… як музей «поїдає» людей? Як це працює?

Френк тихо розсміявся, зловісно:

— Це не питання «як». Це питання «чому». І краще, Ітане, ти будеш уважним, бо якщо ти не будеш обережним… музей теж зголодніє за тобою.

Ітан відчув, як шкіра на руках покрилася дрібними мурашками, серце калатало шалено. Кімната стала тихою, але тиша була такою густою і напруженою, що здавалося, навіть повітря боялося рухатися.

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібрати себе, і згадав усе, що трапилося з ним у музеї: холодні руки фігур, дивні погляди, скрипи підлоги і тихий шепіт воску. Усе складалося в єдину страшну картину: музей не просто пам’ятає людей — він їх зберігає, перетворюючи на частину своєї колекції.

— І знаєш що, Ітане, — продовжив Френк, підводячи руку, немов граючи з його страхом, — деякі з тих, хто зник, ще намагаються рухатися, коли ніхто не дивиться. Ледь помітні тіні, шепіт… дрібні кроки у пустих залах. Ти чуєш їхні історії у шелесті підлоги, у трісках дерев’яних панелей.