Глава 9 — Кабінет директора

День 5
Час: 20:44

Ітан важко видихнув, відчуваючи, як напруга після кількох годин реставрації нарешті трохи спадає. Його руки ще пахли воском, а думки крутились навколо фігур, які він торкався і лагодив. Вирішивши зробити невелику перерву, він взяв ліхтарик і тихо вийшов із залу реставрації, блукаючи темними коридорами музею. Світло ліхтарика ковзало по стінах, висвітлюючи порожні експозиційні зали, серед яких іноді стояли статичні постаті вічно замерзлих поз. Їхні очі світліли у темряві, і Ітан відчував, як серце стискається — одночасно від цікавості і тривоги.

— Лише перерва, Ітане… — бурмотів він сам до себе, — просто подивитися, ніби обійти музей… нічого страшного…

В одному із відгалужень коридору він помітив важкі дубові двері з маленькою табличкою: «Кабінет директора». Щось у цьому місці притягнуло його, ніби шепіт минулого кликав його всередину. Ітан зупинився, глибоко вдихнув і, відчуваючи одночасно страх і цікавість, обережно відчинив двері.

Відразу його ніс зустрів запах старих паперів, воску і легкий аромат тютюну, що залишився від колишніх власників. Кабінет був великим і розкішним — класичний стиль із важким деревом і шкірою. Біля великого шикарного письмового столу стояло комфортне шкіряне крісло, а неподалік — коричневий диван та два крісла з м’якої шкіри, розставлені для прийому гостей. Повітря в кабінеті було густе, насичене пилом і старими спогадами. Велика шафа з темного дерева займала всю одну стіну, і на ній лежали папки, документи, газети з жовтуватим папером та фотографії. Все виглядало так, наче час тут зупинився.

— Добре… — прошепотів Ітан сам до себе, — спокій, Ітане. Просто кабінет… просто документи… нічого страшного…

Він обережно підійшов до великої шафи, скосивши погляд на кожну полицю, де лежали старі папки, газети і журнали, покриті пилом. Ліхтарик у руці підсвічував написи на коричневих обкладинках, а його серце калатало швидше, бо він відчував, що за цим заховано щось більше, ніж просто архівні документи.

— Може, тут просто старі записи… — прошепотів він, підносячи ліхтарик ближче. — Нічого страшного… лише історія музею…

Першим Ітан витягнув стопку старих фотографій. Він почав переглядати їх одну за одною, і кожне нове зображення змушувало його дихати швидше. На одній з фотографій сидів суворий чоловік із глибокими зморшками на обличчі — це був Джонатан Грейсон, колишній власник музею, погляд його здавався пронизливим, як ніби він все ще спостерігає. На наступній фотографії стояв його наступник, більш молодий, з хитрим блиском в очах — Маркус Лейн, відомий тим, що модернізував музей і залишив по собі репутацію людини, яка не зупиниться ні перед чим.

— Це… вони… — пробурмотів Ітан, торкаючись фотографій. — І всі ці люди… вони… вони ще тут… у якомусь іншому вигляді?

Він відчував, як холодок проходить по спині, а руки тремтять від одночасного страху і дивного захоплення. Наступною була стопка старих журналів із блискучими обкладинками 50-х і 60-х років. Ітан почав перегортати їх, знаходячи статті, присвячені музею: «Музей, що оживає», «Таємниці Грейсона: відвідувачі зникають», «Маркус Лейн і його експерименти з воском».

— Хм… «Музей, що оживає»… — Ітан тихо усміхнувся, хоча це усміхалося через страх. — Оживе? Може, це лише метафора…

В одній статті журналіст описував дивні історії: «Декілька відвідувачів зникли безслідно. Останнім часом музей збирає нові фігури, які мають неймовірну реалістичність. Кажуть, що вони дивляться на тебе, коли ніхто не бачить…».

— Що? — Ітан підняв голову, серце прискорилося. — Вони… дивляться…

Інша газета містила репортаж: «Тридцятилітній письменник, який досліджував старі міські легенди, не повернувся після візиту до музею. Його останні слова були знайдені у блокноті: „Вони все знають…“».

Ітан відчув, як серце тисне грудну клітку. Він відкинувся на шкіряне крісло поруч, перевів подих і, тихо, майже до себе, промовив:

— Вони… всі ці люди… і статті… вони знали, що щось не так. І чомусь залишили докази… як пастку чи попередження?

Він перегорнув ще один журнал і побачив фотографії журналістів, які колись робили розслідування музею: на знімках вони посміхалися у камеру, а зараз Ітан розумів, що більшість із них стали восковими фігурами, розставленими у залах музею.

— Ні… це не може бути… — прошепотів він, відчуваючи, як холодний піт покриває спину. — Я ж реставрував їх… я торкався… і ця кістка… вона… все сходиться…

Ітан на мить закрив очі, пригадуючи фігуру, у якій він знайшов кістку під час реставрації. Тоді це здавалося дивним збігом, а зараз — жахливо очевидним. Він почав розуміти, що ці фігури — колись живі люди. І музей… цей музей, можливо, не просто зберігає їхні образи, а й утримує їхні душі, зупиняючи час і життя.

— Тобто… вони реально… — прошепотів Ітан, ледве вимовляючи слова. — Душі… людей… тут… і я… я…

Він підняв ще одну газету з полички. Заголовок був чорним, великим шрифтом: «Зникнення відвідувачів продовжуються». У статті описували моторошні обставини: люди заходили в музей і більше не виходили, а ті, кого знаходили, мали дивні шрами, схожі на відбитки воскових форм.

— Це… це божевілля… — прошепотів Ітан, відчуваючи, як холод прокотився по хребту. — Вони всі… вони колись були людьми…