Глава 8 — Душ і туалет

День 5
Час: 18:59

Ітан нарешті вийшов із залу реставрації, важко видихнувши, відчуваючи, як напруга трохи спадає. Його руки були вкриті тонким шаром воску, пальці ще тремтіли від адреналіну, а серце калатало, ніби хоче вирватися з грудей. Коридор, який раніше здавався порожнім і тихим, тепер здавався майже дружнім — або, принаймні, менш ворожим, ніж моменти серед фігур, що стояли в залах, немов живі стражі музею.

Коли він увійшов у кабінет Френка, той одразу підняв голову, посміхаючись, з неприхованою насолодою:

— Ну що, герой дня, як пройшло знайомство з моїми маленькими восковими чудовиськами? — жартував Френк, відпиваючи з пляшки пива, і тон його голосу був водночас і іронічний, і спокійно-розслаблений.

Ітан поставив поруч коробку з «Папероні» та пляшку коньяку, яку взяв із залу, на стіл і сів, намагаючись заспокоїти серце, що ще калатало шалено. Він відчував, як м’язи напружені, а думки метушаться, немов комахи в темній банці.

— Френк… — почав він тихо, ледь чутно, — поки я працював із однією з фігур, я знайшов… кістку. Ледь не впав. А ж бо, у воскових фігур кісток не повинно бути…

Френк підняв брову, відкинувся на спинку стільця і глузливо всміхнувся:

— О, це просто їх роблять максимально реалістичними. Тому, певно, ті кістки не людські. Може, кістки якихось старих манекенів або… кого завгодно. — Він зробив драматичну паузу і підморгнув. — Але якщо хочеш, можеш повірити мені на слово… або ні.

Ітан кивнув, але сумнів усе одно залишався глибоко всередині. Внутрішнє відчуття тривоги не покидало його.

Френк покрутив пляшку пива в руці, його погляд став серйознішим, наче він зараз вирішить, чи відкривати секрети музею:

— До речі, тут є душ. Можеш сходити, якщо хочеш.

Ітан трохи здивовано підняв брову:

— Тобто… у тебе таке враження, ніби ти тут живеш?

Френк усміхнувся ще ширше і махнув рукою:

— Та-а, можна сказати й так. Робота у мене цілодобово. — Він показав на ширму у кутку кімнати. — Там ліжко. Треба десь спати. Ну і душ, щоб помитися, звісно.

— А гаряча вода є? — запитав Ітан, вдивляючись у темні кути кабінету, ніби шукаючи приховані пастки.

— Маркус подбав про це, — сказав Френк із задоволеною посмішкою. — Гаряча вода працює. Можеш йти із задоволенням. І, до речі, у ванні є все необхідне: шампунь, кондиціонер, мило, навіть маски й скраби для волосся та обличчя. Так що можеш влаштувати собі міні-спа, якщо хочеш.

Ітан ледве стримав посмішку:

— Ну, це… несподівано розкішно для музею.

Френк підняв брову з легкою іронією:

— Я живу по-багатому. Навіть попри моїх «сусідів», старих друзів, тобто воскових сусідів, не скрізь можна знайти такі комфортні умови. — Він показав на кондиціонер і вентилятор. — Кондиціонер і вентилятор тримають температуру комфортною. Тобі не доведеться потіти, поки працюєш серед моїх… скажемо, «колег».

Френк вийшов з-за столу, підкотив крісло і підійшов до шафи. Витягнув рушник, змінний одяг і взуття, простягнув Ітану:

— Навіть на роботі треба працювати комфортно, особливо якщо ти тут «живеш».

— Дякую, Френк… — промовив Ітан, беручи речі. Його голос тремтів, але в очах промайнуло полегшення.

Френк махнув рукою в бік коридору:

— Ось там душ і ванна, і туалет теж. Не промахнешся. — Повернувшись до комп’ютера, він підібрав пиво та піцу, увімкнув фільм про воскові фігури, і знову сів за перегляд, заковтуючи гавайську піцу.

Ітан глибоко вдихнув, відчуваючи запах свіжого рушника і тепло коньяку у руках. Він поклав інструменти на стіл, тихо попрощався і рушив до душу, відчуваючи одночасно полегшення і легкий трепет — адже навіть тут, серед стін, які знають більше, ніж будь-хто інший, відчуття, що хтось спостерігає, нікуди не зникало.

Кожен його крок по вузькому коридору лунав відлунням, а параної з минулої ночі і страх перед тим, що воскові фігури можуть «ожити», ще тримали його на межі напруги. Душ був рятівним ковтком спокою… хоча і не зовсім звичайного, адже кожен звук — відлуння кроків, шурхіт тканин і ледь помітний відбиток тіні на стінах — нагадував, що Сайлент Холл живе своїм власним життям.

Вузький коридор був тісним, затхлим і просякнутим запахом старого воску, вологи та пилу. Ітан повільно ступав по килимовій доріжці, що здавалась мокрою від конденсату, хоча сам не міг визначити, чи це просто віддзеркалення від душових кабін, розташованих на кінці коридору.

Світло моргало, відкидаючи моторошні тіні на стіни, і кожна фігура, що стояла по кутках, виглядала живою. Шелест тканин, які колись прикривали постаті, перетворювався на глухий шепіт, що відлунював у порожніх приміщеннях і загострював відчуття самотності.

— Добре… — прошепотів Ітан, вдихаючи повітря, що пахнуло вологим воском та металом, — це всього лиш душові… просто шум води…

Але серце калатало шалено. Йому здавалося, що хтось дихає за шторкою однієї з кабін. Ледь чутне, але ритмічне дихання проникало в кожну клітину тіла. Ітан прислухався, і тут різко відскочив, коли вода за шторкою ледь скрипнула від руху.