Глава 7 — Перша реставрація

День 5
Час: 10:28

Ітан відчинив важкі двері музею, і холодне ранкове повітря миттєво вдарило в обличчя. Усередині пахло воском, старою тканиною і залишками ночі — тієї ночі, що все ще крутилася у його голові: шепіт, кроки, тіні, що рухалися, мов живі.

— Добрий ранок, сонце моє! — почув він знайомий голос. Френк стояв біля стійки охоронця, широко посміхаючись, розтягуючи руки, ніби обіймаючи всю моторошну будівлю. — Ти знову тут. Не пошкодував?

Ітан тяжко зітхнув і рушив до нього:

— Френк… — почав він, голос трохи тремтів від перенапруги, — минула ніч… Там… фігури… вони рухались. Голоси… Я чув крики, шепоти… Мені здалося, що хтось за мною ходить.

Френк тихо засміявся, гіркувато і з чорним гумором:

— Ага, класика Сайлент Холл! — відмахнувся він рукою. — Ітан, привітайся з нашими «жителями». Вони завжди навколо, лише тестують твою рішучість. Ти ж хотів пригод — ну що ж, ось тобі.

— Але… — Ітан стиснув кулаки, серце калатало — — це було реально. Не просто шуми. Я бачив фігури… як вони… рухались.

— Реально? — Френк підняв брову, ніби згадав старий анекдот. — Дивись, у нас тут усе реально. Навіть якщо це всього лиш воскові постаті. Вони рухаються, вони шепочуть, вони… ну, роблять так, щоб хлопці, як ти, тремтіли від страху. — Він хитро підморгнув і додав: — Привіт, перший день у Сайлент Холл.

Ітан відчув, як напруга тисне на плечі, але глибоко всередині щось шепотіло: «Відчуття живого…»

— Ладно, — видихнув він, намагаючись зосередитися, — мені треба… реставрувати фігури.

Френк кивнув, доторкнувся до столу, і раптом на ньому з’явилися коробка з піцою «Папероні» та ще одна пляшка коньяку:

— Щоб робота не проходила в голоді й стресі, — сказав Френк, наливаючи собі пиво. — Залишаю тобі це, Ітане. Трохи їжі, трохи тепла… і щоб пальці не тремтіли від голоду.

Ітан посміхнувся, взяв коробку і пляшку:

— Дякую… — тихо промовив він, все ще відчуваючи легкий страх.

— І що ти робитимеш, поки я тут… — запитав Ітан, спостерігаючи, як Френк розташувався зручніше у кріслі.

— О, — Френк махнув рукою, — у мене тут Wi-Fi. — Він показав маленький модем на столі. — Дивлюся фільм про воскові фігури. Трохи моторошно, але хто сказав, що робота охоронця не може бути навчальною?

Ітан відчув легкий холодок:

— Ти серйозно? Дивитися про воскових фігур, коли сам у музеї серед них? Це трохи… дивно і моторошно.

Френк відпив пива, закусив піцою і розсміявся, чорним гумором віддаючи належне всій ситуації:

— Ха! А ти думаєш, що я тут для душевного спокою? Тут страх — наш товар. А трохи чорного гумору робить його трохи солодшим.

— Ну так… — Ітан скривився, посміхаючись водночас. — Що ж, тримайся, музей.

Взявши піцу, пляшку коньяку та необхідні інструменти, він рушив у зал реставрувати фігури. Серце тріпотіло, відчуття параної і напруги змішалося з гострим відчуттям пригоди. Кожен крок — шурхіт тканин, скрип дерев’яної підлоги, відлуння грому та блискавки за вікном — створювали атмосферу трилеру.

— Добре, — пробурмотів Ітан, занурюючись у роботу, — час розкрити ці таємниці…

Френк лише з посмішкою кивнув, піднімаючи келих з пивом:

— І пам’ятай, Ітане, тут ніхто не залишається без сюрпризів… навіть воскові фігури люблять трохи пожартувати.

Ітан стояв перед старою фігурою, що здавалася звичайною на перший погляд: дрібні тріщини на руках, пожовклий від часу восковий шар, одяг із минулого століття, що пахнув пилом і тінню старого музею. Руки тремтіли, серце калатало шалено, адже це була його перша самостійна робота у Сайлент Холл.

— Добре… — прошепотів він сам до себе, — тільки обережно, Ітане. Живі вони чи ні, залишати сліди тут не можна…

Він обережно нахилився, піднімаючи кінець шару воску. Кожен рух супроводжувався тихим скрипом дерев’яної підлоги, який лунав глухо, немов підкреслював його самотність. Повітря було густим, насиченим запахом воску, старої тканини і тремтливого страху, а холодні відлуння грому долітали до залу крізь старі вікна.

Раптом пальці Ітана натрапили на щось тверде. Спершу він подумав, що це шматок дерева або старої фарби, але обережно очистив поверхню і побачив кістку. Невелику, жовтувату, із тріщинами, що нагадували старі рани.

— Ні… — прошепотів він, відсторонившись на крок, серце стукало як молот. — Це не може бути…

Кістка ледь торкнулася підлоги, і відлуння цього звуку підкреслило тишу залу. Він відчув холодок по всьому тілу, дихання стало коротким, а пульс гудів у вухах. Тіні фігур у залі наче трохи змінили положення, а очі воску блиснули холодним, дивовижним світлом.

— Френк… — тихо вимовив Ітан у радіоприймач, але відповіді не було. — Тобі… ти б це бачив?

Він обережно підніс ліхтарик, і промінь світла ковзнув по обличчю фігури. Його серце стислося від дивного відчуття: риси були надто реалістичні, ніби художник колись намагався зберегти тут справжнє обличчя живої людини. Шкіра, ледь потріскана воском, мала відтінки, що нагадували пульсуючу плоть у слабкому світлі.