Глава 4 — Перший огляд музею

День 3. 
Час: 9:17

Ітан їхав старим скрипучим автомобілем вулицями Дед Тайду. Туман спускався низько, мов густе молоко, огортаючи будинки і вулиці. Мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів, розбиваючи його на калюжі тремтливих відблисків. Перед очима поступово виник величезний будинок Сайлент Холлу — темний, масивний, із потрісканих дерев’яних панелей і потемнілого каменю. Його дах, пошкоджений часом і дощами, піднімався над подвір’ям, наче голова гігантського чудовиська, що спостерігає за всім навколо.

Ітан гальмував і паркувався на кам’яному подвір’ї, всіяним опалим, мокрим листям, що скрипіло під колесами. Дощ тихо стукав по даху машини, а туман витав над землею, огортаючи все немов живий туманний привид. Він видихнув, відчуваючи, як серце б’ється швидше, і озирнувся на музей: важкі двері із залізними ручками блищали в сирому світлі, а з вузьких вікон ледь просочувалося жовте світло.

Він завантажив усі необхідні для реставрації речі — щітки, інструменти, рукавички, пакети для делікатних деталей. Скрип дерев’яних дверей і стукіт металу відлунювали в тумані, додаючи відчуття передвісника чогось непередбачуваного.

Ітан відчинив важкі двері і одразу відчув запах воску, змішаного із сирим деревом і ледь відчутним запахом старої крові. Повітря було густим і важким, наче у ньому зависла сама історія трагедій, що колись відбулися у музеї.

Перед ним постала постать Френка Доусона. Він стояв у темному коридорі, мов страж старих таємниць, кремезний, високий, широкоплечий. Темне волосся було ретельно зачесане назад, але кілька пасм падали на лоб, додаючи суворості. Обличчя, злегка обвітрене і помітно зморшкувате, з дрібними шрамами на щоках, приховувало холодну іронію, а очі блищали, мов дві крихітні лампи — одночасно смішили і лякали.

— Нарешті ти тут, — буркнув Френк, відкриваючи двері всередину. — Не злякався дощу, бачу. Тут у нас… фігури не люблять сторонніх. Працівники теж часом зникають, але зазвичай просто запізнюються. — Він підморгнув, і від його погляду Ітан відчув дивне полегшення серед моторошної атмосфери.

— Старий віск і туман мене не злякають, — промовив Ітан, насилу стримуючи посмішку.

— Старий віск? — Френк розсміявся, і його сміх лунав глухо, відлунюючи по порожніх коридорах. — Це марафон для твоїх нервів, хлопче. І не факт, що ти дійдеш до фінішу тверезим. — Він зробив паузу, дістав із-за пояса невелику пляшку коньяку і хмикнув: — Я завжди кажу: ковток — і працювати легше. Не тому, що фігури стають друзями. А тому, що руки перестають тремтіти.

Ітан похитав головою, сором’язливо відмовляючись:
— Не думаю, що мені треба…

— О, треба, — перебив його Френк, іронічно всміхаючись. — Повір, тут навіть найсміливіші давали слабину. Один хлопець у перший день так злякався, що почав чистити воскову постать, думаючи, що це я. Потім вибачався перед «паном сенатором» мало не зі сльозами. — Він ковтнув сам і простягнув пляшку Ітанові. — Бери. Це не пиятика. Це каска для шахтаря. Без неї у темряву не лізуть.

Ітан на мить зупинився. Атмосфера тиснула на плечі, і відмова здавалась майже дитячою впертістю. Він узяв пляшку, зробив невеликий ковток. Тепло миттєво розлилося по тілу, розгладило плечі й навіть трохи розслабило серце.

— Ох… — він видихнув. — Добре, тепер я розумію, чому ви це робите.

— Атож, — Френк задоволено стукнув його по плечу. — За знайомство. — Він простягнув руку, і вони дружньо чокнулись. Глухий звук у порожньому коридорі віддався дивним відлунням, ніби хтось у темряві повторив їхній тост.

Френк хитро зиркнув у бік тіні і буркнув:
— Ну, бачиш, навіть вони підтримують.

Ітан спробував усміхнутись, але по спині пробіг холодок.

— Знаєш, Ітане, — продовжив Френк, сидячи на край столу, — я завжди жартую про цей музей. Кажу, що фігури підслуховують твої секрети і інколи обговорюють твою невдачу з колегами, — він глузливо посміхнувся. — Але чесно? Вони просто дивляться. Іноді навіть дружелюбно.

— Дружелюбно? — Ітан посміхнувся скептично, але вже трохи розслаблено.

— Так, — кивнув Френк. — Принаймні поки ти тримаєш чарку в руці. Без коньяку вони можуть стати непередбачуваними, а з ним — ніби старі друзі, які нагадують тобі: «Не бійся, ми всього лиш статуетки». — Він знову всміхнувся, і Ітан відчув теплий, незвичайно людяний відтінок у його жарті.

Френк підвівся, розтягуючи плечі, і провів Ітана до коридору:
— Добре, що ти готовий. Тепер ми пройдемося по залах. І якщо якась фігура почне шепотіти, просто прикидайся, що це мої жарти. Іноді вони настільки чорні, що навіть я ледь стримуюсь.

Ітан ледве стримував усмішку, але всередині відчував дивне тепло — не лише від коньяку, а від того, що поруч був Френк: живий, іронічний, готовий в будь-який момент захистити його від моторошних тіней музею і власного страху.

Музей зустрів Ітана холодом і запахом воску. Повітря, густе і майже рухоме, ніби дихало разом із фігурами. Френк рушив уперед, ведучи Ітана коридорами, де стіни були вкриті старими афішами та фотопортретами засновників. Тьмяне світло ламп створювало довгі тіні, які вигиналися й рухалися, немов живі.

Френк повів Ітана далі коридорами, де світло ламп відбивалося від старого воску, кидаючи довгі, криві тіні на стіни. 
— Ось тут, — сказав він, зупиняючись біля ряду постатей у залі «Великі трагедії», — колекція людей, що ніколи не повернулися додому. Дивись уважно: ця дама, наприклад, — місіс Вентворт. Загадкова смерть на балконі у 1923-му… Кажуть, вона досі стукає каблуками, коли хтось проходить повз. — Френк нахилився, показуючи рукою на постать, яка дивним чином здавалася майже живою. — Хоча я більше схиляюся до того, що це все-таки ляпи реставраторів… або дуже непоганий жарт природи.