Глава 3 — Прибуття в Дед Тайд

День 2. 
Час: 18:06

Ітан їхав на своєму старому, трохи скрипучому автомобілі, коли попереду несподівано виднівся дерев’яний знак: «Дед Тайд». Мокрий асфальт відбивав приглушене світло осіннього вечора, а густий туман спускався низько над землею, немов щільна ковдра, що стискає груди й тисне на плечі. Вітер ніс запах сирої землі, гнилої листяної підстилки та солоної води, залишаючи після себе ледь відчутний присмак металу у роті. Дощ стукав по лобовому склу ритмічно, мов кроки незримого переслідувача.

З боків тягнулися густі ліси та чагарники — темні, мовчазні, із гілками, що проглядалися крізь туман, немов пальці старих скелетів. Дерева вигиналися над дорогою, їхні тіні рухалися, немов живі, і від кожного шурхоту гілок пробігала холодна дрож. Лише інколи чути було крик далеких птахів, які різко обривалися, наче хтось вимикав їх на півслові.

Місто здавалося застиглим у часі. Старі будинки стояли похилені, ніби матроси після шторму: тріщини у стінах, облуплені фарби, вікна з липкою конденсацією. Повітря було густе, немов живе, і Ітан відчував на собі його вагу. Холод пробирав хребет, а передчуття чогось жахливого нагнітало серце. Він зменшив швидкість, намагаючись проковтнути страх, і прислухався до власного дихання та тихого скрипу шин по мокрому асфальту.

Раптом, прямо перед автомобілем, щось вибухнуло з туману — величезний силует, що сягав вище капота. Ітан смикнув кермо, ледве не врізавшись у старе дерево. На дорозі стояв олень — але не звичайний. Його тіло здавалося неприродно великим, шкіра світліла блідо-зеленим відтінком, а очі світилися моторошним жовтим блиском, як у хижака з іншого світу. Роги були криві, з гострими шипами, ніби зростали хаотично і нагадували щось генно змінене. Мускули рухалися з дивним посмикуванням, а кожен його крок супроводжувався низьким, хрипким стогоном, наче звір стежив і водночас страждав.

Ітан широко розкрив очі, серце калатало у грудях, а руки мимоволі стискали кермо.
— Що за… що це було?.. — прошепотів він, голос тремтів, наче осінній лист на вітрі.

Олень зупинився, дивлячись прямо на нього, і час застиг. Живий кошмар, що вирвався з туману, випробовував його нерви. Ітан відчув, як холод пробігає тілом, а кожен м’яз напружується, готовий до втечі.

— Іди вже… — видихнув він крізь зуби, наче тварина могла його зрозуміти.

Серце билося шалено. Туман ожив, і навіть дощ здався голосним, мов стукіт барабанів у темряві. Олень повільно розвернувся і зник у молоці туману, залишивши по собі запах сирої землі й гіркий присмак страху.

Ітан ще кілька хвилин сидів нерухомо. Його пальці судомно тримали кермо, а думка про те, що він міг просто збожеволіти від перевтоми, гризла зсередини. Та серце вперто нагадувало: це було справжнє.

Нарешті перед ним виринув бар — «Фоггі Анкер». Його фасад виглядав так, ніби пережив десятки штормів, і кожен залишив свій слід. Ламаний дерев’яний навіс нагадував притулок для корабельних примар. Скло вітрин було каламутне від дощу й бруду, а всередині ледь виднівся рух тіней. Жовте світло лампи пробивалося крізь каламутні шибки, створюючи ілюзію, ніби хтось спостерігає зсередини.

Ітан вийшов із машини, затягнув комір куртки й рвучко рушив до дверей. Його серце ще калатало, а очі ловили кожну дрібницю: тіні, що ворушилися, туман, який просочувався крізь щілини.

Він натиснув на дверну ручку. Старі петлі скрипнули так голосно, що здалося — це не звук, а чийсь шепіт.

Бар зустрів його гнітючою атмосферою. Темні дерев’яні стіни поглинали світло, підлога скрипіла під ногами, кути тонули в мороці. У кутку звучала гітара, але ноти губилися серед гулу голосів. Десяток відвідувачів замовкли й разом подивилися на новачка. Їхні обличчя були жорсткі, зморшкуваті, мов зсушена кора. Очі світилися втомою й настороженістю.

Ітан пробрався до стійки. Бармен — сивочолий, із довгим носом, очима, в яких світилася хитрість, — витираючи склянку, нагадував вартового таємниць.

— Доброго вечора. Я шукаю інформацію про Сайлент Холл… Може, хтось щось знає?

Бармен не відповів одразу. Лише протирав склянку так, ніби готувався до сповіді.
— Сайлент Холл, кажеш?.. Багато хто приїжджає з цікавості. Майже всі пропадають.

— Пропадають? Це серйозно?

Бармен підняв погляд.
— Серйозніше, ніж твої борги. Люди зникають, наче їх ніколи не було.

Поруч рибалка, зморшкуватий, як кора, відвів погляд від пива:
— Не сунься туди, хлопче. Там щось… не відпускає.

— Що саме?

Другий, худий і змарнілий, нахилився ближче:
— Туман. І очі. Фігури дивляться, навіть коли ти не бачиш. І ще… крики.

— Крики?.. Вони реальні?

Третій, мовчазний, із глибокими зморшками, похитав головою:
— Як біль у твоїй руці, коли ріжешся ножем. Справжні.

Раптом у залі щось гупнуло — наче пляшка впала сама собою. Всі здригнулися. Один із молодих відвідувачів різко піднявся й вийшов у туман, ніби не витримав напруження.

— Дякую… — тихо сказав Ітан.

Бармен нахилився ближче:
— Дякувати будеш, якщо повернешся. Місто не любить чужих.

І тут заговорив старий у потертій шкіряній безрукавці, якого Ітан раніше не помічав. Голос у нього був глухий, наче сипів крізь мокрий пісок:
— Я бачив Сайлент Холл. Був там тридцять літ тому. І досі не знаю, що було правдою, а що — проклятим маренням.