Глава 2 — Газета та рішення про поїздку

День 2. 
Дешеве кафе на перехресті вузьких вулиць Брукліна пахло старим папером, тліючим деревом і надто міцною кавою. Зім’яті серветки, краплі молока, подряпаний стіл — місце, яке бачило сотні поразок і тисячі історій. За сусіднім столиком якийсь хлопець нервово теребив телефон, офіціантка вицарапувала нігтем крихти з підносу, і все це створювало гул рутинності.

Ітан сів біля вікна, відчуваючи, як дерев’яний стілець неприємно скрипнув під ним. Руки тремтіли від холодної ранкової сирості, і лише газета, ще волога від дощу, давала відчуття чогось реального. Він розгорнув її. Заголовок відразу впав в очі:

«Сайлент Холл у Дед Тайд: загиблі, борги і дивні чутки»

Ітан ковтнув кави, яка виявилася гіркішою, ніж він чекав, і пробурмотів:
— Ну й початок дня…

— Кажете? — бариста, що саме протирав стійку, озирнувся на нього. — Газети нині тільки й роблять, що лякають.

Ітан підняв очі й криво посміхнувся:
— Ця лякає особливо вдало.

— Тоді не перечитуй її на ніч, — підморгнув хлопець, і знову заходився полірувати склянку, яка вже сяяла чистотою.

Стара будівля

Фото показувало будинок, оплетений туманом і іржею. Мов хижий монстр на краю міста. Покинутий і водночас величний. Він нахилився ближче, так ніби хотів «зазирнути» в ці вікна, та відчув, як щось холодне торкнулося потилиці.

— Місце, що саме дихає таємницею… — промовив він уголос.

Сусід за столиком — той, що теребив телефон, — раптом підвів голову, наче відчув знайоме слово, але швидко знову втупився в екран.

Джонатан Грейсон

Кремезний. Високий. Плечі — барикада. Темне волосся зачесане назад. Шрам на щоці додає суворості й дивної харизми. Очі — темні, з блиском хижака, який завжди знає, чого хоче.

Ітан відчув, як щось холодне пройшло хребтом.
— Хижак… Саме так, — тихо сказав він, торкаючись рядків пальцями, ніби відчував саму їхню вагу.

Він не просто керував музеєм. Він зробив із нього місце паломництва для колекціонерів і туристів.
Саме за нього відкрилися «Трагічні сцени» та «Політичні постаті» — експозиції, відомі моторошною реалістичністю.

Його цитата жирним шрифтом у статті:
«Деталі — це душа історії. Якщо не відчуєш страх і біль, не відтвориш правду».

— Схоже, він не просто робив воскові фігури… він виривав шматки реальності, — Ітан задумливо постукав ручкою по столу.

Бариста, який почув цю репліку, насупився:
— Грейсон? Краще не згадуй його голосно. Старі відвідувачі казали, що йому подобалося слухати, коли про нього говорять. Навіть… після смерті.

Ітан здригнувся. Хлопець у телефоні тихо хмикнув, немов підтримав незручний жарт.

Маркус Лейн

Повна протилежність. Худий, блідий, наче завжди в тіні. Очі — обережні, майже хворобливі. Рухи — надміру точні. На фото — руки схрещені на грудях. Символ контролю.

— Нервовий геній, — посміхнувся Ітан. — Ідеальний партнер для харизматичного монстра.

Технічний геній. Його робота — механізми, які змушували фігури рухатися. Він навчав реставраторів, винаходив нові матеріали.
Під його керівництвом з’явилася експозиція «Дитячі спогади». Відвідувачі часто виходили з неї з відчуттям легкого жаху й дивної ностальгії.

— Дитячі кошмари, втілені руками дорослого… Хм, звучить підозріло особисто, — пробурмотів він, піднісши каву, яка вже встигла вистигнути.

Під фото — підпис:
«Джонатан Грейсон загинув у 2018 році при підозрілих обставинах. Слідство досі триває».

Ітан нахилився ближче. Очі Джонатана здавалися живими, дивилися крізь час. Маркус же виглядав так, ніби знає щось, чого не скаже ніколи.

— Невже це місце могло поглинути власника? — прошепотів Ітан. — А що тепер приховує Лейн?

Дві жінки за сусіднім столиком, що обговорювали подорожі, раптом знизили голос.
— Dead Tide? Тільки не туди… — вирвалося в однієї.

Ітан підняв голову, і вони вмить змовкли. Атмосфера стала важчою, ніби хтось невидимий теж слухав.

Історія музею

«Сайлент Холл заснований у 1875 році. Від самого початку — місце моторошне й привабливе. Грейсон і Лейн мали амбіцію показувати не лише історію, а й саму сутність людського страху, радості й трагедії».

Грейсон — харизма, сцени, інвестори.
Лейн — педант, техніка, підвали й секретні кімнати.

Після смерті Джонатана — борги, суди, позови. Будівля на межі банкрутства. Воскові фігури — мовчазні свідки занепаду.

— Воскові свідки… як живі мертві, — Ітан скривився. Йому стало не по собі від власних слів, бо в ту ж секунду в кафе щось тріснуло — стара лампочка над його столиком коротко мигнула, наче погоджуючись.

Бариста підняв голову й крикнув у зал:
— Не лякайтесь. Тут проводка ще з дев’яностих. Вона інколи… жива.