Глава 1 — Сварка та розлучення

День 1

Кухня виглядала, як після затяжної війни з часом: старі шафки з відбитими кутами, облуплена плитка, вікно з рипучою рамою, яке не закривалося до кінця ще з минулої осені. На підвіконні лежав недопалок, так і не докурений, наче навіть цигарка втратила бажання дожити свій вік у цій квартирі. Після нічного дощу залишився густий запах вогкості, тепер він змішувався з ароматом дешевої кави — різкий, гіркий, занадто міцний, наче хтось варив її з деревного вугілля і зіпсованої надії.

Ітан сидів за столом, сутуло, ніби на ньому висів тягар усього Брукліна. Він тримав кружку двома руками, мовби грівся біля маленького вогнища, яке от-от згасне. Темне волосся падало на лоб, приховуючи втому. На щоці — тонкий шрам, який додавав йому вигляду «чоловіка з минулим», хоча насправді то був просто уламок скла з бійки біля бару п’ять років тому. Ніхто не питав подробиць, а він не поспішав розвінчувати легенду: хай краще думають, що він вижив у чомусь героїчному. Героїзм виглядав красивіше, ніж його справжні поразки.

Навпроти стояла Кесс. Навіть у домашньому халаті вона виглядала так, ніби готувалась на обкладинку журналу «Жінки без ілюзій». Світле волосся стягнуте в тугий вузол, обличчя — гостре, наче вирізане ножем із мармуру, погляд холодний. Вона дивилася на нього так, ніби перед нею був не чоловік, а фінансовий звіт з одними мінусами.

— Ти знову взяв гроші з кредитки? — її голос був рівним, але в ньому вчувалася сталь. Та сталь, яка не гнеться, а ламає.

Ітан повільно зробив ковток кави, гіркої настільки, що навіть язик хотів утекти. Він зітхнув.
— Це не гроші, це… інвестиції.

Кесс склала руки на грудях.
— Інвестиції? — брова злетіла вгору з виразом «ти серйозно?». — Ти так називаєш кожну діру, в яку спускаєш наші заощадження. Три роки інвестицій — і що ми маємо? Нуль. Ні, навіть менше ніж нуль. Ми ближчі до банкрутства, ніж будь-коли.

Він відчув, як підлога трохи захиталася під ним.
— Я рятую будівлі, Кесс. Вони мають історію. Якщо я не зроблю цього, то ніхто не зробить.

— Рятуєш? — її сміх був гіркий і короткий. — Ти не рятуєш будівлі, Ітане. Ти тоне́ш у них. Вони — твої камені на шиї.

Його пальці судомно стиснули кружку. Він хотів сказати щось мудре, переконливе, але замість цього вирвалося:
— Ти ж сама колись казала, що любиш цей запах старої цегли… що він нагадує тобі дитинство.

Кесс на мить здригнулася, але одразу заховала це за саркастичною посмішкою.
— Дитинство? Так, я любила запах цегли. Але я не збираюся жити в ньому до кінця життя.

Він дивився на неї й згадував, як колись вони разом торкалися руїн старого театру, і вона сміялася: «Ніби чуєш, як стіни шепочуть». Тоді він повірив, що вона бачить світ так само, як і він.

Тепер же її очі були крижані.

— О, чудово! — її голос знову став гострим. — А ця «історія» заплатить нам за оренду? Чи, може, історія покриє твій новий кредит? Бо мені щось підказує: історія навіть на каву собі заробити не може.

— Не все у світі вимірюється грошима, — відказав він, відчуваючи, що звучить занадто книжково.

— Ні, але от рахунки, які я оплачую щомісяця, чомусь так вимірюються, — відрізала вона. — А ти живеш у якійсь романтичній казочці про старі цеглини.

Ітан поставив чашку, і вона дзвякнула так, ніби теж хотіла втрутитися в сварку.
— Це моя робота. Моє життя.

— Твоє життя? — вона подалася вперед, її голос зірвався. — А моє що? Бути статисткою у твоєму «шедеврі»? Чекати, поки ти вкотре прогориш і я збиратиму уламки?

— Ти перебільшуєш… — видихнув він.

— Перебільшую? — у її голосі з’явилася гнівна іскра. — Я вчуся рахувати кожен долар, аби вистачило на ліки для моєї мами, а ти граєшся у «рятівника історії»!

Його серце стислося. Він забув про маму. Вона справді хворіла. Його провина обпекла, але слова застрягли.

Кесс стиснула губи, а потім різко кинула на стіл ключі. Метал ударився об дерево, як молоток по кришці труни.
— Я більше не хочу бути тією, хто витягує тебе з гівна.

Ітан відчув, як усередині все стиснулося. На мить йому захотілося підхопитися, взяти її за руку, вмовити. Сказати: «Я змінюся», «Дай мені ще час», «Ти потрібна мені». Але в грудях уже жила інша правда: він і справді тонув, і тягнув її за собою.

— Кесс, — хрипко видавив він. — Я можу… Я просто не встигаю. Ти ж знаєш, це все — не для себе. Я хочу щось залишити…

— Ти залишаєш мені борги, Ітане, — перебила вона. — І постійне відчуття, що я живу з мрійником-невдахою.

Вона натягнула пальто, різко, майже з ненавистю. Ітан відкрив рота, але слова не вийшли.

— Скажеш щось? — її погляд був крижаний. — Чи будемо робити вигляд, що ми ще сім’я?

Він проковтнув клубок у горлі.
— Я… я хотів, щоб ти вірила.

— Віра не платить за електрику, Ітане. — Вона поправила комір, навіть не глянувши в його бік. — Я більше не твій банк, не твій спонсор і не твоя остання надія.

Він кинув останній відчайдушний погляд: «Залишся». Але вона вже не дивилася на нього.

— Поглянь на мене, бодай востаннє, — вирвалося у нього.