Холодне Сонце

Ми з Сашком і Настею жили в одному будинку, але в різних під’їздах. Вчилися в одному класі, а тому додому ходили майже завжди разом.

Одного разу ми поверталися зі школи вчотирьох. До нас приєднався Артем. Вони з батьками напередодні переїхали до сусідського будинку і тепер наша компанія збільшилася. До зимових канікул залишалися лічені дні, і настрій у всіх був піднесений.

Вночі вдарив мороз. Калюжі, які ще ввечері псували передноворічну атмосферу, зранку перетворилися на ковзанки. Сонце, низьке й тьмяне, висіло над дахами, мов жовта копійка, забута кимось на небі.

— А ви знаєте, що температура Сонця майже десять тисяч градусів? — сказав Артем, задерши голову. — Мені тато розповідав.

Настя глянула на нього так, ніби це відкриття заслуговувало на оплески. 

— А я його торкався, — кинув я, не бажаючи бути лише слухачем в цій розмові.

— Та ну! — розсміявся Сашко.

— Може, ще й на Місяць літаєш ночами? — приєднався Артем і мороз, здається, одразу став ще гострішим.

— Може, й зірочку з неба дістанеш? — підхопила Настя і хитро подивилася на мене.

— А й дістану, якщо захочу! Не вірите? Дивіться! — сказав я і побіг до замерзлої калюжі, що вже теж встигла перетворитися на блискучу ковзанку.

Присівши, я простяг долоню до відображення Сонця. Поверхня льоду була холодна, гладенька, і на мить здалося, що світло справді торкнулося мене у відповідь.

— Бачили? — спитав я, коли трійця однокласників обступила навкруги.

Настя підійшла ближче й опустилася поруч. Ще одна тепла долонька залишила відбиток поряд з моєю.

— Значить, і про зірку то не жарт, — впевнено прошепотіла вона.

Сашко з Андрієм мовчки перезирнулися і побігли до гойдалок, а ми залишилися біля тієї калюжі, в якій відбивалося холодне Сонце. Та мені воно тоді здавалося найтеплішою зіркою усесвіту. 

Якось, через багато років, я опинився біля двору в якому пройшло наше дитинство. Майже нічого не залишилося з тих часів. На місці зруйнованих вщент панельних п’ятиповерхівок тепер височіли нові гарні будинки. Навіть молоді деревцята наздоганяли у зрості ті старенькі акації, що згоріли разом із безтурботними спогадами.

Я саме виходив із кав’ярні, коли почув знайомий сміх. Я не міг помилитися, тому впевнено озирнувся. Настя стояла просто переді мною — у сірому пальті та шарфі в клітинку. Вона усміхалася мені, і час, здавалося, на мить розчинився.

— Привіт, — сказала. — Я тебе одразу впізнала.

Ми сіли за столик просто на вулиці, хоча вже пролітав перший сніг. Він опускався повільно, немов остерігався порушити цю зустріч. Ми говорили про різне. Про минулі роки, про страшні події, про спогади.

А потім вона запитала:
— Ти пам’ятаєш ту калюжу?

Я кивнув.
— Як же не пам’ятати.

Ми обидва засміялися, але сміх швидко вщух.

— Знаєш, я тоді справді повірила, що ти можеш дістати зірку, — сказала вона, дивлячись кудись угору.

— Може, і міг, — відповів я. — Іноді ми навіть не уявляємо на що здатні.

— Що це? — Настя вказала поглядом на глибокий шрам, який випадково оголився під коміром моєї куртки.

Ми замовкли. Її рука лягла на стіл зовсім поруч з моєю. І хоч я не торкнувся її, але відчув таке тепло, що навіть зимове Сонце здавалося почало гріти...