Три пісні

                  «До мене, діти вдови!»
                                          (Заклик каменярів)

                 Пісня вдівця

Сонце як та черепаха 
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів, 
Що крадуть мою тишу 
В недовершених днів: 
Днів-єретиків. Одкровення. 
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік 
(Білий дим і димар як голка). 
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки. 

                           Пісня вдови

Зоряний лікар 
Лікує мою меланхолію 
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку: 
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас? 
Осіннє бароко 
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи – 
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину – 
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни. 
Білі як мушлі студеного моря
Сліз. 
Кожен келих, який розіб’ється, 
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

                           Пісня дощу

Я друг тиші і темряви, 
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб. 
Торкаюсь до скроні людини, 
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:  
Дюни жадають зростити траву, 
Люди жадають бути, 
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі – 
Дочці моїй незаконній. 
Браму розчахніть для осені, 
Не лишайте її в яругах 
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.