Десь там, далеко

                «Даю моїй надії
                 Серця жертовну офіру…»
                                                    (Гійом Аполлінер)

Десь далеко від наших снів, 
Далеко-далеко від квітучої вишні,
Де джмелі не гудуть солодкаво, 
А час міряють солідами та флоринами,
Все той же дож Теодато Іпато* –
Магістр чужої липкої пітьми
Пророчить про втоплений перстень. 
Всерйоз відчувати весну – 
Хоча б над морем ілюзій,
Хвилями якого втікати 
Під вітрилами білими 
(Від моторошної реальності)
І малювати на них квіти, 
Наче не вітрила то, а хмаринки:
Даруйте мені необачно, 
Що тіні далі грають свою виставу
Ненаписаної п’єси Франческо Бароцці**,
Даруйте мені, що весна така недоречна, 
Блукав берегом моря зі свічадом
В яке зазирало Небо – намарно, 
Бачило там тільки світло – 
Біле як цвіт. Наче троянда Йорків***.
Твоя. 
Десь далеко, де ніхто не крикне: «Земля!»,
Коли побачить камінну брилу минулого
На вулиці допотопних автомобілів
І лише прошепоче: «Прощавай, Гійоме, 
Отруїли Сонце вином із маримухів, 
З дерева таємної жалоби 
Змайстрували ворота в інферно». 

Примітки: 
* - насправді Теодато Іпато недовго споглядав пітьму. Але мені його все одно шкода…
** -  Франческо Бароцці писав не п’єси, а пророцтва, в тому числі циркулем і лінійкою. Але це не завадило йому побачити те, що переживаємо нині ми. Дарма його оголосили єретиком. Дарма. Краще б не оголосили, а голосили. Щосили.  
*** - а в на в Чигирині теж люблять білі троянди. Хоч і ростять їх тільки біля водяних млинів.
**** - Пауль колись попрощався з Гійомом на мосту Мірабо. Вони обидва помилково вважали, що Сонцю перерізали горлянку одного лиховісного року. Але вони помилялися. Обидва.