Глава 14. “Я не можу інакше”

Глава 14. “Я не можу інакше”

Чи знаєте ви, що таке ейфорія? Може, просто чули або читали, або бачили у фільмах? Або найпотаємніше – відчували? Сп’яніння, екстаз, насолода… Гадаєте, лиш наркотичні речовини здатні викликати цей стан? 

От і Оксана так гадала, допоки Максимові вуста не торкнулися її губ. Палко, шалено, нестримно – недостатньо сильні слова. Пристрасно? Знов не те. Поцілунок був схожий на раптовий викид адреналіну в кров, яка зашуміла у вухах, прилила до затаєних місцинок у тілі, розлилася венами і вибухнула на вустах ейфорією.

Оксана не пам’ятала себе, не усвідомлювала, де і коли вона, чому. Просто відчувала. Відчувала так, як ніколи до цього – розчиняючись у поцілунку сухих від спраги губ, що палали і запалювали.

Невже можливо так цілувати? Невже справді один поцілунок здатен перевернути світ догори дриґом й поміняти місцями полюси?..

Усвідомити, що повітря повернулося до її легень, Оксана змогла не одразу. Вона хиталася на кінчиках пальців, судомно чіпляючись за оголені плечі, відчуваючи, що земля тікає з-під ніг.

Максима трусило. Він не розбирав, чи це хвороблива лихоманка, чи бажання стугоніло у тілі, яке він не зміг приборкати. Піддався на провокацію.

Він різко відступив, сподіваючись, що відстань охолодить їх обох. Та судячи із замріяного вигляду Оксани, її затягнутих поволокою очей і прочинених вологих безсоромно червоних губ, надія була марною.

Не втримався. Її безпосередність, зворушлива наївність укупі зі зверхністю багатої дівчинки, яка попри все трималася і чесно намагалася виконувати угоду, його не просто тривожили. Ця золотоволоска підточувала його броню зі вмілістю і наполегливістю відбійного молотка. 

Максим був ладен відпрацювати ще одну зміну, аніж перебувати тут і зараз, гублячись, наче недосвідчений хлопчик, що вперше поцілував вподобану дівчинку під сходами у школі.

– Вибач, я не хотів, – насилу вичавив і вшився до ванної, бо більше не було де сховатися, хіба що тікати із власної квартири.

Оксана смикнулася, як від ляпаса. Не хотів? І що це має означати?

Піднесеність впала до позначки нуль. Дівчина почувалася дурою, що нафантазувала собі бозна що. Але ж їй не привиділося! Неможливо так прикидатися, якщо зовсім немає ніяких почуттів.

І що ж їй тепер робити? Як поводитися й далі безпристрасно, коли отут, у сонячному сплетінні, не просто вирує, а яриться щось невідоме, яскраве, невгамовне?

Оксана видихнула, струсонула руками. Їй би не завадила зараз сигарета. Дуже вже захотілося затягнутися й випустити разом із димом весь клубок протиріч й емоцій, від яких у неї йшла обертом голова.

Як не дивно, до більш-менш нормального стану обох привела банальна річ – побутова проблема.

Незабаром показався Максим, тримаючи проїдені до дір футболки.

– Що це? – із суворістю, увімкненою на максимум, накинувся на Оксану.

Здавалося, він хоче вимістити на ній всю зніяковілість минулих хвилин, відігратися за слабкість, проявлену через неї.

– Футболки.

– Я бачу. Це що? – вказав на дірки.

– Новий фасон, – не розгубилася Оксана. – Якраз для літньої спеки. Що тобі не подобається?

Від її широко розплющених наївних очей у Максима заграли жовна.

– Я все компенсую.

– Та ти вже боргів набралася, як собака бліх! – гаркнув хлопець.

– А чому це тебе так хвилюють мої борги? Боїшся, що не поверну?

– Не за все можна розрахуватися грошима.

Максим підхопив миску й пішов на балкон. Оксана не ризикнула йти за ним, тож продовжила перепалку з безпечного місця.

– Можеш втішати себе таким чином, це не змінить того, що гроші вирішують все!

Оксана гнула своєї швидше через впертість, бо її основну і найголовнішу проблему гроші якраз не могли вирішити. Але вона не була б Оксаною Краснопольською, дочкою свого батька, якби не залишила за собою останнє слово.

– І сильно вони тобі допомогли? – уїдливо спитав Максим, повернувшись із порожньою мискою.

Оксана надулася і шурнула на кухню – настала її черга ховатися. Їй перехотілося сперечатися й доводити свою правоту, оскільки, як не прикро, Максим мав рацію. 

Вона бездумно колотила ложечкою залишки кави, а на душі коти шкребли. Самотня і нікому не потрібна. Зробилося так тоскно.

Напроти намалювалася велика тінь, присіла. Оксана відвернулася, ковтнула сльози. Навіщо показувати свою слабкість тому, хто з неї тільки посміється?

Максим сопів, насупивши брови. Кожен раз, кидаючи в Оксану шпильку, він очікував такої ж колючки у відповідь, не зважаючи на біль, який при тому завдавав. Й вона відбивалася, бо що їй лишалося? От і зараз вона мала сказати якусь капость, однак мовчала, ховаючи від нього вологі очі.

Вибачатися Максим не вмів. Колись із нього насильно вибивали вибачення, й таки вибили залишки людяності. Так думав він до сьогодні. Поки розбещена багатійка раптом не стала єдиною близькою людиною в цілому світі. Усвідомлення накотило неприємним холодом, поки він слухав переривчасті стуки ложечки об чашку. Він не міг дозволити, щоб Оксана займала місце в його житті більше, ніж зараз. Не міг допустити, щоб з-під його криги просочилося тепло. Але полум’я вже зажевріло, хотів він цього чи ні.

Оксана протерла очі, повертаючись до реальності.

– Ти, мабуть, голодний. Зараз щось розігрію.

Відкрила холодильник, шуміла тарілками, бамкала дверцятами мікрохвильовки, заливала воду у чайник. Прості рухи, що не зачіпають ні мозок, ні серце, заспокоювали, нагадували, для чого взагалі вона тут перебуває, в цій крихітній квартирі на шістнадцятому поверсі. Якби ж все можна було вирішити простим натисканням кнопки, світ мав би зовсім інший вигляд.

Апетиту у Максима не було. І старання Оксани цього разу він не оцінив.

– Сядь.

– Я піду спати, – сказала, не дивлячись на нього.

– Сядь, будь ласка, – з притиском повторив.