Глава 13. Знахідка

Глава 13. Знахідка

До квартири Оксана підходила з деяким острахом, бо не до кінця уявляла, що могло трапитися. Де вона, а де поламана пралка? До певного моменту в житті Оксана навіть не знала про існування такої техніки.

Катастрофа таки сталася. На щастя, не квартирного, а всього лиш ванного масштабу. Малесеньку кімнату залило, а ганчір’я увібрало пінну воду, що з радістю вихлюпнулася з пральної машинки крізь дверцята. Дівчина повикручувала мокре як могла й кинула у ванну, не ризикнувши виходити на балкон. Байдуже! Хай воно все згниє, але туди вона не піде. Однак далі її спіткало чергове нещастя – кілька білих Максових футболок перетворилися на зразки картин абстрактного експресіоніста. Вона тримала речі, розглядаючи їх, мов якусь диковинку. Врешті кинула у тазик, що видобула з прилаштованої над стелею полиці, і залила розведеним засобом для унітазу. В інтернеті підказали, що у разі відсутності відбілювача можна скористатися цим. 

Зачинила двері, щоб їй не смерділо, і пішла пити каву. Апетиту не було, бо перед тим Оксана з’їла кілька тістечок на фоні стресу. Згадала сьогоднішній безумний день і випадкову зустріч, що трохи пом’якшила наслідки виснажуючих подій.

У центрі міста Оксана мала пересісти на маршрутку, що їхала у потрібному напрямку, але її зупинили.

– Ай! – скрикнула, вириваючи руку.

– Ксю!

– Аліса!

– Яким вітром ти тут? Вже пішла від свого рятувальника? Так швидко?

Дівчата розцілувалися.

– Та ні. Була тут у справах, – ухилилася від відповіді Оксана.

– Я тебе і не впізнала одразу, якби не волосся. Ти перестала фарбуватися? І сукня не в твоєму стилі. Ходімо десь посидимо.

– Ой, Аліско, я б з радістю, та мушу бігти.

– Куди? – Аліса була не просто здивованою, а наполегливо тягла подругу до кав’ярні неподалік.

– Справи.

Оксана крутила головою, виглядаючи наступну маршрутку. Дратувало, що треба витрачати час на безглузде очікування потрібного транспорту. До того ж Аліса поводилася дивно. Хіба вони не бачилися вчора? Втім, у Оксани було стійке відчуття, що минула не одна доба, а цілий тиждень. Однак навряд чи Аліса теж пережила стільки всього, щоб у неї виникло схоже сприйняття.

– Тим більше, мені не варто світитися в центрі, тут небезпечно. Пам’ятаєш? – обернулася до подруги, впевнившись, що потрібного автобуса поки ще немає.

– Розкажи, що там і як у тебе? Ти з ним…? – Аліса підморгнула.

– Здуріла? Чого б це? Тим більше його щойно кинула дівчина, – Оксанини очі звузилися від злості і згадки про сутичку, – коза драна. І він не з тих, хто здатен скористатися зі скрутного становища дівчини.

Від думки, що вона знову захищає Максима, у грудях в Оксани потепліло.

Аліса хмикнула:

– Ну справжній тобі герой, благородний і недосяжний, незаслужено покинутий драною козою.

– Аліс, мені реально ніколи. О, мій автобус!

Оксана пристроїлася в кінець черги.

– Картина маслом – Оксана і автобус. 

– Все, бувай, – дівчина цмокнула подругу в щоку, заскочуючи в салон. – Я тебе наберу.

Аліса похитала головою, чорне волосся її розсипалося по плечах. Потім помахала рукою услід громадському транспорту.

– Ну-ну, побачимо, як довго ти гратимешся у цю гру, подружко.

В однокімнатній квартирі на шістнадцятому поверсі Оксана не знала, куди себе подіти. Крутила в руках чужий смартфон, вирішуючи моральну дилему – копирсатися у ньому чи ні. З одного боку Аліса сама його віддала, з іншого – це все ще був її смартфон, з усіма витікаючими. Цікавість пересилила й Оксана зайшла на особисту сторінку подруги. На фейсбуці не було нічого цікавого – в основному збережені дописи про законодавство, роз’яснення, підписки на групи відповідного спрямування. Оксана вийшла й залогінилася з власного акаунту. В месенджері заблимало кілька десятків повідомлень. Натиснути чи ні? Викрити себе чи залишитися зниклою? Вона й так ризикувала, бо час відвідання мережі вже зафіксувався. Оксана почала гризти нігті, аби втриматися від спокуси і прочитати все, що їй надіслали. Як важко, виявляється, триматися подалі від того, що робить тебе залежною. Вона почувалася наркоманкою, перед якою помахали дозою, а потім забрали. Блін!

Оксана натисла “Вихід” і видихнула з полегшенням. Недовго думаючи, вимкнула гаджет. Довго дивилася на смартфон – недорога, але гарна модель, далеко не айфон, звісно, але Аліса б і не потягнула айфон. Вона була практичною і не витрачала кошти на те, де можна зекономити. Гроші. Вся суть в них. Заради них, вірніше, їх надмірної кількості батько хотів позбавити дочку свободи вибору. Теперішнє становище його не влаштовувало, амбіції підштовхували далі й вище і перешкоди на шляху він відкидав, наче дрібні камінці. Такою трохи більшою перешкодою стала й Оксана. Хоча її й не полишало відчуття викривленості, штучності ситуації. Занадто різко все змінилося, ніби перекрили кисень і ти маєш десять хвилин, щоб прийняти рішення, яке або врятує твоє життя, або занапастить його остаточно. Оксана втекла разом з кисневим балоном, але чудово розуміла, що кисень все одно скінчиться – її знайдуть рано чи пізно і припруть до стінки.

Але поки цього не сталося, вона воліла не думати про погане. А щоб зайняти думки, вирішила поприбирати. Знайшла у комірчині старезний пилосос, брата пузатого телевізора. Крутила його так і сяк, намагаючись знайти кнопку. Зелений корпус було обмотано чорним проводом, який неодноразово лагодили ізострічкою. Розкрутивши технічного динозавра, Оксана увімкнула вилку в розетку. Закричала з переляку – монстр завівся і зашумів, як реактивний літак.

– Зараза! – спересердя крикнула Оксана, приклавши руки до грудей. – Не можна ж так лякати! От я тобі!

Схопила шланг гармошкою і давай ялозити по килиму туди-сюди, аж спітніла від зусиль. Виходило так собі – прибиральниця була з неї не ліпша за кухарку. Перейшла до іншого кутка, пройшлася біля ліжка. Тут Оксану осінило, що й під ліжком, мабуть, є пилюка. Вона спробувала запхати туди щітку, але щось заважало. Скрутившись у три погибелі, полізла і витягла дерев’яну скриньку. Проста, пофарбована у чорний колір, з подекути полупленим лаком скринька завбільшки з коробку для цукерок у ширину. Допитливість не порок, вирішила Оксана і відкрила. На дні спочивали прості речі: фантики, дитяча синя машинка, іграшковий песик завбільшки з долоню, чорний мішечок і фотографія. Вона й привернула увагу Оксани найбільше, бо з одного боку була обірвана, ніби хтось відірвав шматок, викреслив того, хто був на цій половині, зі свого життя. Зі вцілілої частини на Оксану теплим поглядом дивилася жінка в обіймах парубка, він був вище за неї на пів голови, але їхня схожість впадала в око: мати й син. Красиві та щасливі поза всяким сумнівом. Так ось який вигляд мав у юнацтві Максим, з хвилястим волоссям по плечі, з вогниками в очах.