Глава 12. У лікарні

Глава 12. У лікарні

Лікарні не були дивиною для Оксани. Ледь не третину свого безхмарного дитинства вона провела у білих палатах. Вважалася одним з так званих часто хворіючих дітей: як не температура і запалення, так перелом чи вивих. А оскільки мати її була жіночкою трохи лякливою, як зараз кажуть, панікершою, то каталися вони серед ночі часто-густо. Іван Сергійович Краснопольський наймав найкращих фахівців, однак з травмами доводилося їздити у міську клініку, де Оксана отримала уявлення про чудовий світ державної допомоги. Зрештою, у ситуації, що склалася, такий досвід став їй дуже у нагоді. Однак вона не врахувала, що поруч не було батька, перед яким відчинялися всі без винятку двері, що мали б хоч віддалений стосунок до медичної сфери. 

Оксана стояла у приймальному покої і не розуміла, чому її не пускають всередину. Вона проїхала пів міста, заблукала дорогою, бо двічі сіла не в ту маршрутку, витратила купу дорогоцінного часу, дефіцитні гроші – на фрукти й вітаміни з кальцієм, а кремезна бабища з бейджиком, на якому було написано “Альона Микитівна Васічкіна, старша медсестра”, загородила шлях нездоланним істуканом.

– Та відколи це не можна? – допитувалася Оксана, чудово знаючи, що відвідувачів до таких пацієнтів пускають завжди.

– Не дозволено, – повторила працівниця лікарні.

– Ох, був би зараз тут мій батько!

– І що? І йому не дозволено.

– Та ви знаєте, хто я? Ви навіть не здогадуєтеся, хто мій тато! – Оксана починала шаленіти. Вона ладна була терпіти збиткування Максима, а не цієї недоумкуватої.

Повз двійко дивних жінок проходили люди, яких чомусь “істуканівна” вільно пропускала. Чим не догодила Оксана, зрозуміти було неможливо. Погрози батьком результату не дали, хоча вона не сумнівалася, якщо назве прізвище, то подіє. Але ризикувати так не варто. Хтось із лікарні точно донесе, що бачив тут загублену донечку фармацевтичного гіганта.

Дівчина вдала, що уходить. Поспостерігала якийсь час за медсестрою, яка всілася за стіл і, здається, нікуди не збиралася. Вловивши слушний момент, коли “сторожиха” відволіклася, спробувала проскочити.

– Куди! – заволала та. – Стій! – І хутко заслонила вхід.

– Блін! Та в чому справа? 

Від безсилля і несправедливості Оксана застогнала. Полізла в кишеню за телефоном, згадала, що так і не записала номера Макса й завила ще гучніше, стукнула ногою об стіл.

– Гей! Я зараз поліцію викличу!

– Та викликайте! Чудова ідея! Заразом поясните їм, чому не пускаєте відвідувачів.

– Іди звідси по-хорошому, – медсестра насувалася на Оксану непереборною горою.

Раптом з-за спини цієї гори вискочила маленька веснянкувата дівчина і заходилася дякувати.

– Тьоть Ліда, спасибі величезне. Нам ніхто не заважав. А та шльондра не прихо-ди-ла? – по складах, різко гальмуючи, як водій на переході, закінчила питання Наталя, вгледівши суперницю.

Оксана звузила очі. Тепер все стало ясно. Бабенція виконувала прохання небоги.

– Сама ти шльондра! – гаркнула Оксана і, скориставшись нагодою, прошмигнула у потрібному напрямку.

У коридорі озирнулася – ніхто не наздоганяв. Оксана прискорилася. Тут було повно народу: постраждалі під час вибуху, ридаючі родичі, ледь не весь персонал лікарні, до того ж, всі інші хворі, перебування тут яких ніхто не відміняв. 

Дихалося важко, хотілося швидше покинути приміщення, та Оксана була рішуче налаштована навідати хлопця.

Дівчина зупинила першого ліпшого у білому халаті, запитала, в якій палаті рятувальник. Як виявилося, рятувальник там був не один. Під час несення служби отримали ушкодження ще двоє. Тож їм явно не було сумно, а від появи в палаті чергової дівчини і поготів.

– Слухай, Максе, – сказав один, очевидно молодший, нервовий і повсякчас зубоскалячий, – ти сьогодні користуєшся шаленим попитом. Ану поділися досвідом, а може, й дівчину яку підкинеш, га?

– Стули пельку, базікало, бо дружина тебе на порох зітре, шкодуватимеш, що тебе не задавило.

Хлопчина ковтнув язика і відтоді лиш мовчки глипав на відвідувачку.

– Знову ти.

– Мені здалося, чи ти не радий? – Оксана підійшла до ліжка, й оскільки стільців вільних не було (на єдиному сиділа сива жінка біля сина з перемотаною головою), присіла поруч. – Я тут вітаміни купила. – Вона почала видобувати з пакета передачу, викладаючи все на тумбу і посоваючи все інше, що там стояло. – Скільки тебе тут триматимуть? Що кажуть лікарі? Потрібно щось принести, за ліки заплатити?

Словесний потік перервався, бо квапливі рухи Максим спинив одним доторком.

– Що? – уставилася на нього Оксана.

Той незрозуміло мотнув головою:

– Що ти робиш?

– В якому сенсі?

– В прямому. Чому ти тут і навіщо?

– Тобі потрібен догляд. Хіба ні? 

З точки зору Оксани, це було цілком очевидно, невже Максим цього не бачить?

– Мені нічого не потрібно, все є, – сказав і відвів погляд. 

Ніздрі Оксани роздулися.

– Це через неї, так? Цієї… як там? Наталі. Кинула тебе, не розібравшись, а тепер прибігла, мовляв, дивися, яка я хороша, пробачаю тобі, Максику. Так?

Колеги Максима нашорошили вуха – зараз мало статися щось дуже цікавеньке. Хлопака молодший вже передбачав, як розповість пікантні подробиці в частині про відлюдькуватого лейтенанта, за якого побилися дві дівки.

– Оксано, замовкни.

– Чому? Ви… помирилися? Я бачила, як вона вийшла звідси. І просила медсестру сюди мене не пускати.

Поскаржившись, Оксана на мить відчула зловтішне задоволення.

– Однак ти чомусь тут.

Голос Максима, зазвичай глибокий і рівний, зараз вібрував втомою і погано стримуваним роздратуванням. На обличчі читалися емоції, яких Оксана не сподівалася побачити, – холодність і відчуженість. Ніби й не було минулої ночі, коли вони…

А що – вони? А нічого. Хотілося – не змоглося. Все полетіло шкереберть, поки серденько Оксанине пульсувало у скронях.