Глава 11. Жорстока реальність

Глава 11. Жорстока реальність

Все свідоме життя Оксану оберігали від потрясінь, бід і розчарувань. Батьки її плекали й пестили, оточували найкращими і найдорожчими речами, потрібними людьми, підхожими дітьми, бо мали для цього всі можливості й безкінечні, як гадалося, матеріальні ресурси. Вона росла, мов прекрасна квітка у заповіднику, якої навіть вітерець не торкався, щоб не порушити її тендітність і красу. Як результат, Оксана виявилася абсолютно не готовою до викликів життя, з якими повсякчас стикалися прості люди. Ситуацію трохи виправив вступ до університету, але не тому що їй довелося докласти зусиль (тут і питань не було – все владнав батько), а тому що навколо з’явилися люди, про існування котрих Оксана навіть не здогадувалася. Звичайні хлопці і дівчата, що не мали впливових і заможних батьків, подекуди навіть сироти, у яких часом не було грошей на перекус, вигризали зубами своє місце під сонцем і не зважали на привілеї, подаровані іншим. 

На щастя самої Оксани, вона не стала балуваною лялькою, хіба що капризулькою, не пристосованою до життя в польових умовах. Жвавий розум, комунікабельність і кмітливість допомагали. Тим не менш, картина, що постала перед її очима на місці катастрофи, навела на неї справжній жах.

Натовп роззяв було відмежовано огороджувальною стрічкою, за якою невпинним мурашником рухалися люди у темно-синьому спецодягу. Сірі, а подекуди й бурі плями на касках і формі свідчили про титанічну безперервну роботу протягом багатьох годин поспіль. Виснажені обличчя, запалі очі, подерті рукавиці – з одного боку, гори уламків, розколоті бетонні блоки, шматки цегли, шпичаки арматури й перекриттів, потрощені шибки, нагромадження сміття й залишків меблів, понівечені тіла – з іншого. Біля зруйнованого будинку стояли рятувальні машини, карети швидкої приїжджали і від’їжджали, приймаючи сумний вантаж. Поруч припаркувалися кілька поліцейських автівок і спецтехніка з краном, що періодично використовувався для того, щоб прибрати найбільші шматки колишнього будинку. У повітрі, розпеченому до нестями, плавав сморід відчаю мешканців, які втратили домівку, а подекуди – й життя. Доливали оливи до вогню й журналісти, що скупчилися неподалік з камерами і мікрофонами, коментуючи події, рахуючи видобутих постраждалих і тіла. 

Якась жіночка у пошматованому халаті судомно голосила в обіймах штатного психолога. Котрогось із рятувальників, що ледь сів перепочити на секунду й попити води, окупувала інша постраждала, хапаючи за барки і вимагаючи знайти її сина. Її насилу відтягли.

У мегафон оголосили хвилину тиші, роботи й какофонія звуків припинилися – на руїни пустили собаку. Той бігав поміж завалів, винюхував, гавкав, після чого витягли ще одне тіло.

Перелякана Оксана протислася ближче до стрічки, безцеремонно відштовхуючи збіговисько цікавих. Хтось обсмикнув її, інший зачепив за плече – вона не зважала. Бачила ціль – не бачила перешкод. Вона відчайдушно хотіла знайти Максима, бігала очима по темно-синіх костюмах і червоних касках, але чоловіки під ними всі здавалися однаковими. Витягуючи шию, роздивлялася до печіння під повіками – марно. 

Оксанині руки почали тремтіти. Її охопила така паніка, наче це вона була по той бік огородження. Крізь завісу переляку до вух починали долітати уривки розмов. Люди обговорювали вибух, бідкалися, співчували, жалілися, сварилися, звинувачували. Розповідали про місцевого алкоголіка, що жив на п’ятому поверсі зруйнованого будинку, перетворивши оселю на бомжацький притулок, звісно, не дотримувався жодних правил і не слухав нікого. Вчора у нього була чергова гулянка з приятелями до пари, яка, ймовірно, і закінчилася трагедією.

Подробиці життя закінченого асоціального елемента Оксану не цікавили від слова зовсім, але вона не полишала надію почути й важливу для себе інформацію. З іншого від неї боку інші люди обсмоктували деталі рятувальної операції. І те б вони зробили краще, і приїхати треба було швидше, і не так потрібно розбирати завали, і повільно там ворушаться. Оксана не витримала:

– Стуліть пельку, шановний! Вам щось не подобається? Стрибайте у форму – і вперед, на поміч!

– Неадекватна якась, – пробурмотів лисуватий чоловічок у сімейних трусах і шкарпетках у шльопанцях.

– На себе подивіться!

Оксана пішла уздовж стрічки, сподіваючись, що з протилежної сторони їй відкриється кращий огляд. Там під деревами майже нікого не було і погляду постав прихований бік руїни. Там теж трудилися рятувальники, розгрібаючи обвалище.

В Оксани нудило коло серця, їй було невтямки, чому так важливо побачити Максима живим та неушкодженим. 

– Я бачу ноги! – крикнув один.

До нього підскочило ще двоє, вони всі ухопилися за величезну брилу, надриваючись. Донісся відчайдушний стогін, який почула навіть Оксана.

– Тримайся, малий.

Високий чоловік, згинаючись під вантажем бетонного уламка, який він намагався припідняти, щоб звільнити людину, підсковзнувся. Нога його у важкому черевику поїхала разом із сірою розкришеною дрібнотою й уламок впав на руку.

– Макс! Максе! Що сталося?

Той лиш хрипів, силячись звільнити кінцівку.

– Тримайся, зараз дістанемо. Чорт!

Брила похилилася, загрожуючи обвалитися остаточно.

Другий чоловік схопив рацію:

– Терміново! Лейтенанта придавило, потрібне підкріплення.

На очах схарапудженої Оксани до місця чергової події підбігло ще кілька чоловіків, вони разом ухопилися за підступний шматок і вивільнили свого товариша.

Оксана з полегшенням видихнула, навіть не помітивши, що припинила дихати.

Рятувальники акуратно посадили лейтенанта на землю, викликали лікаря, яким виявилася доволі молода жінка. Їй шалено пасувала форма, як зауважила Оксана. Лікарка допомогла постраждалому зняти каску, з-під якої вигулькнуло втомлене, мокре від поту знайоме лице. 

Максима притулили спиною до вцілілої стіни й він не міг бачити під деревом збоку Оксану, а та не уявляла, що робити – покликати чи побігти, порушуючи заборону на перетин території.