Глава 10. Вибух

Глава 10. Вибух

"За яким бісом мене понесло до нього у ліжко?" – думала Оксана, потираючи забите чоло. Мало їй шістнадцятого поверху, огидної їжі і двозначної ситуації, треба було ще й лоба чужими зубами подерти.

Максим спочатку не зреагував на падіння, він звик як до навантажень, так і до фізичного болю, що були незмінними супутниками його роботи. Та Оксанин зойк і неочікувана близькість її майже оголеного тіла збурили в ньому почуття, давно притрушені пилом звички й байдужості. Відчуття було настільки гострим, що переважило травмовану губу.

– Що це було? – грубовато спитав, запалюючи бра над ліжком. Необхідно максимально збільшити відстань між ним та дівчиною. Він не розумів, навіщо вона взагалі приперлася до нього, але знову відчув небезпеку.

Скривлена Оксана стримувала сльози. Щойно світло вдарило в очі, відвернулася, аби хлопець не бачив її слабкості.

– Мабуть, НЛО, – огризнулася й підскочила. 

Та втекти їй не дали – так само раптово, як увімкнулося, світло згасло, а рука її опинилася в капкані. У повній темряві цей капкан потягнув назад, й безвольним мішечком Оксана бухнулася під теплий чоловічий бік. Там і завмерла, не стільки налякана, як зацікавлена. Ніздрі уловили запах засмаглої шкіри й сандалу з ваніллю.

Заціпеніла, Оксана лежала і з певним острахом чекала на подальші дії Максима. Їй в голові не вкладалося, що він притяг її замість того, щоб відштовхнути. Невже гадає, що вона після двох днів знайомства сама здатна залізти хлопцю в труси? Чи просто неправильно ідентифікував її поведінку? Мало того, що грубіян, до того ж тупий, як всі чоловіки, коли справа доходить до жінок.

– Що ти робиш? – нарешті зважилася спитати.

Замість відповіді Максим трохи відсунувся, рівно настільки, щоб вони не торкалися один одного. Оксану охопив несвідомий жаль. Вона йому настільки огидна?

Від нелогічності власних думок Оксана пирхнула. То вона сердиться, що він хоче “одного”, то біситься, що небажана. Не до діла промайнула чергова фраза для допису у мережі: “Визначись зі своїми побажаннями, інакше вони розірвуть тебе зсередини”.

– Ти можеш спати тут, – озвався Максим.

– Ти підеш на крісло? – здивувалася.

– Ти б цього хотіла?

– Чого?

– Щоб я пішов на крісло?

Оксаною пройшлася тепла хвиля. Він поцікавився її думкою, отже, не настільки безнадійний. Вона замислилася на секунду і вирішила, що не настільки жорстока.

– Ні. Якщо ти мене не чіпатимеш.

– З чого б це мені тебе чіпати? – у голосі Максима звучало непідробне здивування.

“Тому що я хочу відчути твої обійми, відчути, як це – бути у цих сильних і надійних руках”.

Оксана прикусила губу. Що з нею відбувається? Його близькість не просто бентежила, гірше – здавалася правильною, природною. 

Максим закинув руки за голову. Не тому, що йому було жарко (насправді він ледь не палав), а щоб втриматися і не перейти межу. Для чого він піддає себе зараз такому випробуванню?

Серце гупало, розповсюджуючи навколо енергетичні хвилі, мов кола на воді. Максиму хотілося пірнути в ополонку, щоб привести себе до тями, тому що він хотів. Хотів поцілувати дівчину, що примостилася поруч, дивно тиха, провести кінчиками пальців по її обличчю, пробігтися її гладенькою шкірою, ухопити і не відпускати. Але не зробив. Хто він і хто вона? Це стало би вторгненням в її світ, від якого він свідомо відмовився. Для чого йому ризикувати і рушати вперед, коли мости вже давно спалено? Чи це спроба вдати, що він комусь потрібен, що комусь не байдуже, живий або мертвий, бодай таким способом?

Темнота стирає кордони, перетворює на спогад денні проблеми, крізь серпанок темряви проступають обриси заборонених бажань, що рвуться назовні, поки їх час. Вона зітре сумніви, перекреслить вагання і дозволить бути, просто бути тут і зараз найпотаємнішому. Ніч – прихисток закоханих, двері для тих, хто мріє приєднатися до обраних…

Максим повернувся на бік і поклав важку долоню на плече Оксани. Здавалося, вона й дихати перестала. За мить відчула на скроні пекучий дотик. Його губи. Серце обірвалося й понеслося шкереберть. Вона вже не сумнівалася, що він продовжить свій лагідний наступ і була на межі капітуляції, коли задзвонив телефон.

Максим зло видихнув й потягнувся за слухавкою. Оксана видихнула полегшено і витерла об простирадло мокрі долоні.

Очевидно, сталося щось непередбачуване, бо Максим схопився, зі швидкістю звуку натягнув футболку й джинси, кинувся на вихід.

– Ти куди? – ледве встигла крикнути.

– На роботу.

Оксана округлила очі:

– Яка робота серед ночі?

– Надзвичайні ситуації не відбуваються у чітко визначений час з дев’ятої до шостої.

– А що сталося?

– Потім.

І квартира спорожніла.

Оксана розгублено кліпала, а потім вирішила, що воно на краще. Загроза минула. Боже, невже вона дійсно була готова віддатися? Сама собі не вірила. У неї поки що є хлопець, принаймні офіційно, а Макса щойно кинула дівчина. Як в їхніх головах могла виникнути така думка? А чи в головах? – одразу поправила себе Оксана. Розумовою діяльністю тут і не пахло. Їм обом з якогось переляку відбило глузд. Що ж, надалі потрібно бути обережнішою і не наближатися до хлопця ближче, ніж на кілометр. Хоча якщо вони й далі так спокушатимуть один одного самою лише присутністю, навряд чи це допоможе.

Оксана картала себе довго і нудно, поки не заснула. Прокинулася пізно, сонце в усю вже било у вікна й гарячим подихом заглядало за фіранки.

Кілька секунд Оксані знадобилося, щоб згадати, що вона робить не у кріслі. Від спогадів про минулу ніч і те, що ледь не сталося, її кинуло в жар. Докотилася. Вставати не було жодного бажання, але обов’язок примушував. Сомнамбулою Оксана рухалася квартирою, на автоматі зробила каву, випила, почала шукати віник і тоді до неї дійшло, що вона тут сама. Враз прокинулася, сон вивітрився. Максим досі не повернувся.