Глава 8. У родинному колі
Тим часом у новобудові у діловому центрі міста Іван Сергійович Краснопольський лютував аж підскакував. Гупнув по столу міцним кулаком, аж кришка ноутбука затряслася.
– Що значить – не можете знайти?
Він вискочив з-за столу, розстібнув ґудзики на піджаку, послабив краватку й почав міряти нервовими кроками свій кабінет. Чоловік із зовнішністю “раз побачиш – одразу забудеш” холодним поглядом спостерігав за рухами свого керівника. Той скидався на звіра, що з останніх сил стримує гнів. Розлючений вовк. У певних колах Краснопольського поза спиною так і називали – Вовком, навіть у рисах його обличчя, доглянутого й заледве вкритого зморшками, проглядало щось тваринне. Голова його охорони, Богдан Онишкевич, давно навчився визначати стан свого господаря й зараз просто чекав, поки перший сплеск люті мине. За ним, як завше, послідує період холодного міркування, коли Іван Сергійович, склавши губи у вузьку лінію, прийматиме необхідні й подекуди жорстокі рішення. Ніхто не любив приносити йому погані новини, бо гонець запросто міг залишитися без голови, тобто без роботи так точно. Та зараз був особливий випадок – йшлося про єдину дочку Краснопольського, яка зникла безвісти під час пожежі.
– Хіба я не ясно висловився? Ви мали вже перевернути догори дриґом все місто і знайти мою доньку! В наш час люди не зникають безвісти!
– Знайшли її телефон на згарищі. З банку прийшла інформація, що кошти вона не знімала. Може, все ж таки звернутися в поліцію?
– Ніякої поліції! Розголос мені не потрібен.
– Можливо…
– Що?! – рикнув Краснопольський.
– Вона переховується у когось із знайомих, одногрупників.
– То в чому проблема?
– Я негайно зв’яжуся з ректором і виясню всі адреси.
– То чого ти ще досі тут стоїш?!
– Так, пане, – кивнув Онишкевич і зник з поля зору.
У кабінет зазирнула злякана секретарка. На її пам’яті не траплялося, щоб бос так лютував. До того ж, було наказано нікого не впускати, але відвідувач не те що наполягав, а…
– Іване Сергійовичу!
У просторому приміщенні, просякнутому сонячним світлом й прохолодним іонізованим повітрям, розповсюдився дорогий аромат “Монблан Ледженд Спіріт”, який випередив свого носія.
– Що таке?
Високий молодий чоловік атлетичної статури, прихованої під ідеального крою діловим костюмом, плавно ступив усередину разом із хмарою парфумів, відсовуючи вбік і назад секретарку.
Чоловіки сканували один одного поглядами, наче суперники на рингу, вивчаючи слабкі сторони, змагаючись у витримці, намагаючись переважити супротивника, змусити першим відвести погляд. Однак ворогами ці двоє не були.
– Ігор, – констатував Краснопольський замість привітання.
– Іване Сергійовичу, день добрий.
– Не пам’ятаю, щоб призначав сьогодні зустріч. Щось сталося?
– Так.
Гендиректор найбільшої фармацевтичної компанії у регіоні тільки трішечки підняв брову, від чого обличчя його набуло вигляду в міру зневажливого і слабо зацікавленого. Він здогадувався, з чим прийшов до нього Ігор Власов, однак не мав наміру подарувати йому ні пояснення, якого той, безперечно, зажадає, ні підстави для докорів.
– Чогось вип’єш? – запропонував, ніби ґречний хазяїн.
– Води, будь ласка.
За хвилину секретарка принесла запотілий графин зі склянками і здиміла.
Обидва тягнули час. Якщо Краснопольському це було на руку, то мотиви Власова залишалися таємницею.
– Кажи, не тягни, у чому справа, – не витримав першим гендиректор.
На лиці Ігоря, немов вирізьбленому у камені, з чіткими гострими лініями, не промайнуло жодної емоції. Хвилювання майбутнього тестя не залишилося непоміченим і насправді потішило.
– Як просувається наша справа? – по хвилині мовчання промовив Власов.
– Все під контролем.
– Сподіваюся, це дійсно так.
– Маєш якісь сумніви? – Краснопольський сердився.
– Звісно, ні, – чоловік посміхнувся. – Безперечно, свого слова ви дотримаєте. Але… – Він зробив багатозначну паузу.
– На що ти натякаєш? Я не люблю недомовок.
– Вже два дні, як я не можу зв’язатися з Оксаною. Після нашої останньої розмови, коли я мав необережність натякнути на шлюб…
Іван Сергійович вчепився у ці слова, як хижак у здобич.
– От! – Його вказівний палець вистромився у напрямку грудей Власова. – Надто поспішаєш, синку. З Оксаною так не можна. Їй потрібен час, щоб усвідомити і змиритися.
– Дозвольте нагадати, – губи Власова розтягнулися, наче до кутиків прив’язали нитки і потягли у сторони, – що ви не маєте зайвого часу, а я не хочу чекати.
– Доведеться.
– Що це означає? – наліт доброзичливості злетів з Ігоря, як маків цвіт.
Краснопольський чудово усвідомлював, що грає з вогнем, однак свого часу він переламав через коліно не одного такого Власова. Тож і цей їстиме у нього з рук навіть отруту. Трохи згодом.
– Здається, ти поганенько залицявся до моєї дівчинки. Я говорив з нею. Вона не проти, але просила дати їй трохи часу на роздуми. Все ж одруження – це не просто чергова гулянка, відповідальність як не як. – Він похитав головою, мовляв, що взяти із сучасної молоді.
– Я не розумію, чому у такому разі вона відмовляється бачитися?
– Тому що Оксана закордоном.
– Що?
– Синку, – Краснопольський по-батьківськи потріпав Власова по плечу, – подивися на вулицю – зараз літо, спека. Що дівчині на канікулах робити у задушливому місті? Вчора вона полетіла кудись в Європу з подружками. Змінить обстановку, розважиться. За тиждень повернеться і все залагодимо. Не хвилюйся. Я зроблю все, що в моїх силах, аби ви одружилися. Хіба ж я можу мріяти про кращого зятя?
Власов вдавано недбалим жестом скинув дружню руку зі свого плеча.
– Чому вона мені нічого не сказала?
Краснопольський знизав плечима.
– Хтозна, що у тих дівчат у голові.
#9837 в Любовні романи
#3824 в Сучасний любовний роман
#3620 в Сучасна проза
Відредаговано: 27.02.2021