Глава 7. Подруги

Глава 7. Подруги

– Слухай, я ледь не вмерла, коли подумала, що ти згоріла заживо у тому довбаному клубі. Почалася паніка, всі штовхалися, перли до виходів. Жах! Більше ніколи не піду у таке місце. Де ти поділася?

Дівчата сиділи за крихітним столом біля вікна, що нагадував стіл у плацкартному вагоні. Якщо добре придивитися, то це він і був, прилаштований для потреб супермалого простору. Де родина Аліси його відкопала, залишалося лише здогадуватися.

Оксана була у подруги вперше, хоча адресу знала на випадок непередбачуваної ситуації. От такої, як зараз. Вона намагалася не озиратися і зайвий раз не торкатися чого-небудь, починаючи від чаю, який їй запропонувала подруга, закінчуючи потертим кріслом, на самому краєчку якого вмостилася. Як з’ясувала Оксана за останні два дні, бідність буває різна. Це не те, що їй взагалі хотілося б досліджувати, але так вже склалося, що через примху долі (а вірніше, власну тупість і пиятику) вона мала безпосередню можливість доторкнутися до світу, про який знала лише з новин. Вона і не уявляла, що Аліса живе у такій бідноті, бо подруга завжди одягалася у гарні речі, нові і недешеві, мала вигляд дорогий і доглянутий. Сьогодні ж подруга зустріла її у старому халатику і без макіяжу, однак ще ніколи Оксана не була така рада її бачити.

Мати Аліси поралася на кухні у кінці коридора, молодші сестри гуляли надворі, тож дівчата могли спокійно поговорити без зайвих вух.

– Майже нічого не пам’ятаю, крім того, що ми танцювали і пили. Прокинулася вже у чужій оселі.

– З тобою все нормально? Бо вигляд у тебе, як це сказати, щоб ти не образилася, – Аліса зробила гримасу, бо явно не оцінила шедевр кравецького мистецтва з чоловічої футболки.

– А, – відмахнулася Оксана, – тимчасово. Про людське око.

– Це якийсь маскарад? Що ти задумала?

– Дещо, – загадково відповіла подруга. – Але мені потрібна твоя допомога.

– Я помру від цікавості. Кажи швидше!

Оксана трохи вагалася, розуміла, що чим менше людей знає її таємницю, тим у більшій безпеці вона буде, але вибору не мала – без допомоги Аліси у неї нічого не вийде, хоча б тому, що вона елементарно не зможе виконати деякі пункти договору. 

– Позич мені гроші, будь ласка.

Аліса на секунду застигла. Чути таке від Оксани було щонайменше дивно, а щонайбільше – неможливо. Побачивши, що подруга вагається, Оксана скривилася, але свобода дорожче гордості й незручностей подружки.

– Коли це все закінчиться, я тобі все віддам, з відсотками, обіцяю! Я загубила і телефон, і картку у клубі, а в банк теж піти не можу – паспорта немає. Якщо прийду додому... сама розумієш.

– Чекай. Ти не повідомила нікому, що жива?

Оксана стенула плечима, мовляв, а що їй ще робити, коли опинилася у ситуації, де на кону – її воля.

– Твій батько переверне догори дригом все місто. Ти взагалі тямиш, що вчудила?

– Прошу тебе, не видавай мене! Коли він дізнається, що я жива і зі мною все добре, пробачить і не буде змушувати мене виходити заміж за Власова.

– То це твій план?

– Так.

– А жити ти де збираєшся? На вокзалі?

– Є одне місце.

Оксана швиденько переказала останні події, втім, упустивши деякі подробиці, як от договір.

– І що? – Очі Аліси були завбільшки блюдець. – Цей Максим просто так погодився тебе прихистити?

– Ага, – Оксана посміхнулася, але не дуже впевнено.

– Ти мені щось недоговорюєш. Ти ж не запропонувала йому себе?

– Фу, Аліска! Не будь такою!

– А раптом він злочинець? Чи серійний убивця?

– Ти серіалів надивилася чи що? Він нормальний. Звичайний хлопець, навіть більше.

Оксана надулася, їй не сподобалося, що подруга так неґречно відізвалася про Максима. Вона ж його зовсім не знає. От якби дізналася ближче, точно змінила б свою думку. Але Оксана раптом перехотіла розповідати Алісі про свого персонального рятівника.

– Залиш мені адресу про всяк випадок. Якщо доведеться тебе рятувати, то хоча б знати, куди викликати поліцію.

– Я не знаю адресу, десь на околиці міста.

– Окей. Тоді зачекай мене, я швиденько переодягнуся і проведу тебе. Все одно у мене сьогодні вихідний, так хоч з толком проведу.

– Ні! Не треба! – занадто швидко заперечила Оксана. – Я піду вже, не заважатиму вам.

Цієї миті до кімнати увійшла мати Аліси, замучена жінка з колами під очима і засмальцьованим волоссям та принесла із собою малопривабливі аромати гуртожиткової кухні.

Оксана підвелася. У неї зненацька виникло непереборне бажання втекти звідси, вона більше не була спроможна терпіти й вдавати, що все гаразд. Навколишня бідність тисла на неї, немов небо, яке Геракл тримав на своїх плечах замість Атланта.

– Почекай, я проведу, – Аліса вискочила надвір як була – у халаті і в тапках. – Що сталося?

– Нічого, мені треба йти.

– Ксю, та стривай ти! – Аліса сіпнула її за край футболки. – Ти чого образилася? Що я такого сказала?

– Нічого. Не бери в голову. Я реально рада тебе бачити, але, благаю, не видавай мене батькам, окей? Якось розберуся вже.

– Ти за кого мене маєш, Ксю? – Аліса обурено заступила дорогу. – Скільки тобі треба? Багато дати не можу, але…

– Ні. Я не знала…

– Не знала що?

Дівчата стояли посеред пильної стежки, а круг них бігали дві близнючки років восьми, показуючи язика.

– Ану йдіть поможіть матері! – гаркнула Аліса. Діти зникли у смердючій прохолоді гуртожитку.

– Не думала… – Оксана мнялася, бо не хотіла ображати подругу.

– Так. Стій тут. Нікуди не йди, я зараз. 

Насправді Оксані хотілося втекти, але вона дочекалася повернення Аліси.

– На, тримай, – та вклала їй в руку кілька купюр і свій смартфон із зарядним. – Хоч так будеш на зв’язку.

– А ти?

– Візьму у малих. І не смій заперечувати, чула? Знаю тебе, вляпаєшся у щось, а тоді шукай вітру в полі.