Глава 6. “Сама ти хвойда!”

Глава 6. “Сама ти хвойда!”

– Що це за хвойда? Я тебе питаю! 

Вказівний палець був звинувачувально направлений на Оксану, що лежала у доволі двозначній позі та ще й відвертій сукні, бретельки якої постійно повзли донизу.

– Гей! Сама ти хвойда!

– Замовкни! Я тебе не питаю! Максиме, – Наталя, коренаста веснянкувата дівчина, що ледь дотягувала зростом до плеча Максима, кинулася до нього, випромінюючи неочікувану від такого створіння лють.

“Слон і моська”, – подумала Оксана.

– То ось чим ти займався у тому клубі! Шукав собі дівку для розваги! Я тебе вже не влаштовую? Тепер ясно, чому ти не захотів мене взяти з собою. А я тобі вірила! Я хвилювалася за тебе, як ідіотка, а ти шлюх таскаєш додому, смієшся з мене за спиною!

Максим не мав можливості вставити хоч слово у цей нескінченний потік звинувачень, що змивав всі заперечення ще до того, як їх встигли висловити. З широко розплющеними очима Оксана слухала цю маячню і не розуміла, чому Максим нічого не говорить у своє виправдання, не закриває рота цій сварливій дівці. Вона теж інколи бувала ревнивою, але до такого ще не доходило. Не факт, що Оксана повелася б краще у такій самій ситуації, але раптом відчула необхідність захистити Максима від несправедливих звинувачень й увімкнула режим адвоката.

– Секундочку! – схопилася з ліжка і влізла між дівчиною і хлопцем. Оксана переважала зростом і це дало їй додаткове очко. Їх вчили, що для захисту потрібно використовувати всі можливі переваги, навіть такі неочевидні.

– Ти ще тут? – Наталя не очікувала такого нахабства від якоїсь шльондри. – Максиме? Чому вона досі тут? Як ти можеш так знущатися з мене? Ми стільки років разом, я дові…

– Та помовч вже! – гаркнула Оксана. – Ти ж не даєш йому й слова сказати! По-перше, я не шльондра. І за наклеп та образу честі й гідності можу подати на тебе в суд! По-друге, Максим не мусить перед тобою виправдовуватися, бо він нічого поганого не зробив. Навпаки. Врятував мене з вогню. А оскільки я була непритомна, привіз до себе і надав першу допомогу. Чи в тебе бракує мізків, щоб самій це зрозуміти? То я можу ще раз повторити для особливо обдарованих.

Очевидно, що досі з Наталею ніхто так не розмовляв, бо вона наче язика проковтнула.

– Максиме? – нарешті вирвалося. Вона переводила погляд з однієї на іншого.

– Наталю, – озвався Максим, який сам не очікував, що Оксана візьме участь у сварці. Він явно прорахувався, коли погоджувався залишити гостю тут жити. Думки про свою дівчину жодного разу за цей довгий день не навідували його голову, так, ніби вона дивним чином зникла з його життя і припинила раз по разу допікати.

– Що – Наталю? Все! Між нами все скінчено! Скінчено! – закричала вона аж занадто театрально, як на думку Оксани. – Якщо ти проміняв мене на цю шл…

– Слідкуй за язиком! – Оксана була тут як тут на захисті честі й гідності.

Наталя кинула в неї застрашливий погляд, що мав би спопелити суперницю.

– Якщо ти проміняв мене на неї, – кивнула у бік, – то нам більше нічого робити разом. Я тобі не пробачу ніколи! Все! Кінець!

Вона круто розвернулася і гордовито посунула до виходу. Втім, не дуже поспішала, очевидно, сподіваючись і надаючи Максиму шанс наздогнати і почати просити пробачення. Однак Максим, на подив Оксани, так і продовжував стояти, мовчазно дивлячись у спину колишній дівчині. Та вже на порозі застигла на мить і, полоснувши Оксану скаженим зором, кинула наостанок:

– Гадаєш, урвала собі гарного хлопця? Помиляєшся. Він спалить тебе, а ти й не помітиш. А коли помітиш – буде пізно.

Двері демонстративно захлопнути не встигла – там вже намалювався захеканий кур’єр з піцою. Максим розплатився, залишивши пристойні чайові (пішки підійматися з вантажем на спині – це вам не абищо). Споглядав постать Наталі, що зникла на сходах, й усвідомлював, що не відчуває того, що мав би відчувати у такій ситуації. Його кинула дівчина, не давши можливості пояснити, а в його грудях – суцільна порожнеча. Ні розпачу, ні полегшення. Нічого. Наче він і не жив, і не вмер, й жодна катастрофа у світі не здатна щось змінити в його почуттях.

Максим пройшов на кухню, поклав коробку на стіл. Поряд мнялася Оксана, явно стримуючи себе з останніх сил, щоб не вибухнути тирадою.

– Макс, – покликала, той підвів порожній погляд, – можна я буду тебе так називати?

Максим знизав плечима:

– Чом би й ні.

– Тоді я зроблю кави, Максе, окей?

У голосі Оксани було щось таке, що змусило хлопця пильніше придивитися до неї. Здавалося, їй не те що ніяково, радше, шкода. В його грудній порожнечі щось заворушилося.

У тиші маленької кухні було чути луну від сигналів автівок на майданчику далеко внизу, голоси сусідів за стінами, які сварилися, булькання води у чайнику й шарудіння вітру за вікном. 

Оксана налила окропу у чашки, а Максим подумав, що досі ніхто за нього не заступався. Ніхто з живих.

– Максе, – Оксана гріла руки об чашку, ніби надворі панувала зима, – вибач.

– За що?

– Через мене тебе кинула дівчина.

– Рано чи пізно це мало статися. Ти тут ні до чого.

– Як це? – здивувалася й пильно глянула прямо в очі Максима. – Я так зрозуміла, ви багато років були разом.

– Були. 

– Мені дійсно шкода, що я стала причиною вашого розриву, але я не могла змовчати. Хіба це нормально? Якщо любиш когось, то довірятимеш у всьому. А якщо немає довіри, то що це за любов така?

Він не думав про це з такої позиції. Він вже давно зустрічався з Наталею швидше за звичкою, аніж через якісь почуття.

– Ти кохаєш її?

Безтактне питання, надокучлива дівчина, але чомусь з нею Максиму було простіше спілкуватися, ніж з тією, хто недавно вийшов звідси.

– Вже пізно. Я піду спати.

– Ну добре, – Оксана скривилася. Подумаєш, ну що такого спитала? А вже образився.

Коли хлопець вийшов з ванної, Оксана крутилася, наче посолена.

– Що таке?

– Якщо я повинна купити продукти, то я не можу піти в магазин у такому вигляді.