Глава 5. Договір

Глава 5. Договір

Такого Оксана точно не очікувала. Вона стояла перед Максимом, кліпаючи очима, немов викинута на берег риба – ротом. Поки чекала на умову, встигла перебрати подумки з десяток варіантів, всі з яких закінчувалися одним – спільним ліжком. Була впевнена, що це єдине, не рахуючи грошей, чого від неї можна хотіти. А оскільки грошей не було, залишалася оплата натурою. От тільки в уявленні Максима “натура” означала натуральну працю.

– Будеш готувати їсти, прибирати і прати. Буває часом, що я не встигаю й обходжуся перекусами у буфеті, але мені потрібне повноцінне харчування. Вважай, що це така орендна плата.

– Але ж я… 

– Ти – що?

Оксана ледь не заламала руки, вже готова запропонувати більш легкий, з її точки зору, й водночас найбільш непристойний варіант. 

– Чи ти волієш відпрацювати проживання іншим способом? – спитав Максим, примружуючись, ніби прочитав її думки. – Ні? Тоді нам слід одразу розставити всі крапки над і. Це взаємовигідне співробітництво. Нічого більше. Суто ділові стосунки.

– Так, звісно.

– Іще одне.

– Слухаю?

– Постарайся зробити так, щоб я не помічав твоєї присутності.

– Як це? Тут тільки одна кімната. Чи ти хочеш, щоб я жила на балконі?

Від цієї перспективи в Оксани похололи й спітніли долоні, а серце гупнуло у п’яти.

– Не говори до мене без зайвої необхідності. Зрозуміло? Я залишатиму тобі гроші на продукти й список покупок, а ти мовчки робитимеш свою роботу.

Від замішання Оксана, якій зазвичай пальця в рота не клади, не змогла дібрати слів, що висловити обурення і факт абсолютного нерозуміння.

– Ну? – Максим простягнув руку, щоб скріпити домовленість. 

Оксана тупо дивилася на розвернуту долоню. Який у неї взагалі вибір? Якщо вона рішуче налаштована позбутися небажаного шлюбу, то все, що їй зостається, – прийняти умови дивного договору. Як майбутній юрист вона знала, що навіть укладений в усній формі, він має таку саму силу. Те, що хлопець її не вижене, вона майже не сумнівалася (з його силою і досвідом це було б легше, ніж викинути кошеня), проблема полягала в іншому – Оксана не була впевнена, що вона зможе виконати всі пункти.

– А… де я буду спати?

– Ось, – він вказав на досі розкладене крісло.

Тяжке зітхання викрило погодження.

– Окей, – Оксана потисла руку. Долоня була сухою й теплою, шорсткою від мозолів, від такої не дочекаєшся ніжності.

– Можеш почати прямо зараз.

– Що?

– Питаю – що у нас на обід?

Максим прийняв вичікувальну позу. Оксана досі не могла повірити, що погодилася, й насилу сприймала реальність того, що відбувалося. Невже він серйозно хоче, щоб вона прямо зараз поставила перед ним на стіл їжу?

У голові Оксани пронеслися кілька абсолютно неприпустимих для вихованої дівчини нецензурних слів. Що їй робити? Вона ж взагалі не вміє готувати!

– Ем… Оскільки договір вступив у силу щойно, то з урахуванням часу, потрібного на виконання деяких пунктів, та з огляду на природні умови та обставини для дотримання предмету договору…

– Ти завжди так розмовляєш?

– Як?

– Як прокурор на допиті.

– Слухай, – Оксану нарешті відпустило й вона була готова захищати свої права. – Я розумію, що тобі потрібна безплатна хатня робітниця, я ж не проти. Але існують якісь розумні межі…

– Спробую ще раз і востаннє, – перебив Максим. – Що на обід?

– Чорт! – розсердилася Оксана. – Я коли повинна була встигнути приготувати? Тобі хоч із нігтя виколупни, та дай? Схоже, що я маю чарівну паличку?

Ігноруючи обурені крики, Максим розвернувся і пішов на кухню, повертаючись до перерваного заняття – склеювання розбитої чашки. Він трудився, прилаштовуючи шматочок за шматочком, однак у результаті кількох дрібних деталей все одно бракувало. Як бракувало в його житті того, що змогло б надати йому повноти, повернути цілісність. Він почувався, як ця чашка – дорога й єдина річ, що залишилася йому на спомин про маму – погано склеєним.

На кухні Оксана створювала шумовий фон: копирсалася в холодильнику, оглядала шафи, пробувала запалити конфорки. Все це робилося максимально голосно і роздратовано, з сопінням рівня "бог" чи то пак "богиня". Максим боковим зором спостерігав і не втручався. Неозброєним оком було помітно, що Оксана і куховарство – речі несумісні. Із засіків вона видобула фартух, почепила на себе, гадаючи, що це дивним чином надасть їй потрібних здібностей. Аж спітніла від зусиль. Щоки розчервонілися, заблищали крапельки поту на скронях, до яких прилипло волосся, бо ж дівчина, звісно, не додумалася його зібрати у хвіст. Перспектива виловлювати з їжі волосинки не радувала Максима, але він наказав собі терпіти: обізвався грибом – ліз у кіш. Якби його хто спитав, навіщо він підписався на це? не простіше було виставити дівчину за двері й забути про непорозуміння? Максим би не відповів. Але причини мав. Туманні причини на рівні інтуїції, коли зовні все виглядає протилежним тому, що насправді є всередині.

Минула година відколи Оксана приступила до приготування й поставила на стіл перед Максимом вариво, яке дуже віддалено нагадувало макарони, більше схоже на шматок тіста, що випадково потрапив у каструлю з окропом. Зверху цю “страву” Оксана щедро полила кетчупом і з виразом повного задоволення собою всілася поруч.

– Ну як? – обережно поцікавилася, прикусивши губу. 

Її обличчя світилося такою надією, що Максиму стало шкода так одразу розбивати сподівання недокухарки.

– Боюся уявити, який же ти завтра приготуєш борщ.

– Борщ?! – вискнула Оксана з переляку.

– Ти ж не думала, що я їстиму макарони щодня? Хай би які... гм… смачні вони не були.

З усього Оксана почула єдине слово, яке вселило у неї надію.

– Смачно? Чесно?

Максим важко пережовував, підбадьорюючи сам себе, мовляв, тісто воно і в Африці тісто, аби не сире. Кивнув. Проковтнув, ніби камінь упав до шлунку, а тоді сказав: