Глава 4. Невідворотний катаклізм

Глава 4. Невідворотний катаклізм

Сьогодні у Максима було чергове тренування, після якого він почувався вимотаним і втомленим. Кілька разів телефонувала Наталя, надсилала смс-ки з вимогами зустрітися і з’ясувати стосунки. Максим просто вимкнув телефон, не мав сил на розборки. Піднімався сходами (ліфт знову не працював), мріючи про те, як завалиться спати. Але мрії, як відомо, мають здатність підступно не збуватися.

Прочинивши двері, Максим застиг на порозі. От дідько! Він зовсім забув, що припер додому одну величезну проблему. Та стояла прямо перед ним, потонувши у його футболці, й мило посміхалася.

– Чому ти досі тут? – сердито поцікавився.

– Я не могла піти, не подякувавши тобі за порятунок.

Максим витріщився, ніби у дівчини раптом виросли роги на голові й скрутилися у бантики. Такого він явно не очікував.

– І?

– Я чула по телевізору про пожежу у клубі. Ти ж це мав на увазі, так? Отже, я завдячую тобі життям… – Вона питально підняла брови, вичекала секунду й додала: – Хотілося б знати ім’я свого рятівника.

– Будеш згадувати у своїх молитвах? 

Йому не вдалося приховати сарказм, від чого наліт доброзичливості швидко покинув Оксанине обличчя. 

– Боже мій! Тебе у лісі виховували? Чи це якась секретна інформація?

Вдаючи, що більше не бачить і не чує, хлопець зник у ванній, за хвилину повернувся і пішов на кухню. Сварка сваркою, а обід за розкладом. 

У раковині стояла брудна чашка з-під кави, а на столі – крихти від печива. Роздратування Максима посилилося.

Попри те, що господар помешкання не бажав з нею розмовляти, Оксана пішла за ним, не полишаючи спроб налагодити контакт. На кухні хлопець інтенсивно витирав стіл, й вона знов відчула себе винною. Але лише на секунду.

– Вибач, не встигла прибрати. – Й кинулася до раковини. 

Схопити чашку не вдалося – хлопець вирвав прямо з рук, Оксана скрикнула, намагаючись перехопити за ручку й видерти посуд назад. Ляск!

– Упс… Пробач, я не хотіла.

Максим послав такий погляд, що Оксані захотілося сплющитися до розімру крапки й зникнути.

– Не хотіла?! Звісно, не хотіла! Такі, як ти, взагалі нічого не хочуть, крім того, щоб виконувалися всі їхні забаганки. Все що ти можеш – це висловлювати свої капризи і тупати ніжкою, коли щось не по-твоєму. Ти й гадки не маєш, скільки коштує ця чашка, але все, що можеш сказати, це “упс”!

Оксана слухала несправедливу тираду, й очі її наповнювалися сльозами. За що він так з нею? Хіба через якусь чашку можна так ображати людину?

Її підборіддя тремтіло, коли вона сказала:

– То скільки вона коштує? Я заплачу тобі втричі дорожче. Тоді ти заспокоїшся?

– Якби ти навіть мільйон дала, це не компенсувало би втрату.

Він присів і почав збирати уламки, обережно, ніби коштовності.

Оксана почувалася ображеною і водночас винною. Їй хотілося спокутувати провину й при тому побити решту посуду на цій нещасній кухні. Та вона має можливість купити цю халупу цілком, не те що якусь там чашку! Однак, спостерігаючи за рухами хлопця, вона зрозуміла, що розбита річ мала для нього зовсім іншу цінність.

– Давай допоможу, – спробувала помиритися.

– Не треба, вже допомогла.

– Будь ласка! Мені справді шкода. Ну чого ти такий? Бачиш, я ж не розсердилася на те, що ти мене образив.

– То візьми цукерку, гарна дівчинка, – уїдливо.

Оксана фиркнула:

– І як ти взагалі себе терпиш?

Розвернулася і пішла, гордовито виструнчившись. Коли повернулася, хлопець сидів за столом і склеював частинки порцеляни. Виходило не дуже, бо переважна більшість уламків була дрібною.

Дивний він, вкотре подумала Оксана. Що б там ця чашка не значила, вона на його місці давно б викинула все у смітник. А цей сидить, клеїть. Оскільки Оксана мала конкретну мету, то так чи інакше мусила налагодити мирні взаємовідносини з “цим”.

– Послухай, я не пам’ятаю, коли востаннє стільки вибачалася, як сьогодні, але ще раз перепрошую. Ми явно почали наше знайомство не з того. Очевидно, що ти лише прикидаєшся дикуном, інакше б не рятував і не приносив би мене до себе додому. Я щиро вдячна. Тож спроба номер п’ять. Привіт, я – Оксана.

Вона простягнула руку для привітання.

Максим неквапно підняв голову. Дівчина дратувала його, немов набридливе собачатко, але він оцінив її зусилля.

– Максим. Тепер ти підеш додому?

Оксана розцвіла.

– О, чудово. Привіт, Максиме. Чи можу я скористатися твоїм телефоном? Мобільним.

Той поліз у кишеню.

Оксана тупо витріщилась на маленький кнопочний телефон удвічі менший, ніж долоня. 

– Що це?

– Телефон.

– А нормальний у тебе є? Смартфон, знаєш, такий з великим сенсорним екраном, інтернетом і таке інше.

– Не влаштовує? Як хочеш.

Апарат для пенсіонерів зник у кишені чоловічих штанів.

– Блін! 

Подумки Оксана промовила більш непристойні слова й почала гризти нігті. Згадала про свіжий манікюр і насилу витягла пальці з рота. Максим не звертав на неї жодної уваги, бо знову зосередився на ремонті чашки.

– Що ж, використаємо план Б. Максиме, – Оксана присіла напроти, глибоко вдихнувши, щоб набратися сміливості. Вона не боялася говорити, але боялася реакції хлопця. – Маю до тебе одне прохання. Ти ж хороша людина і не залишиш дівчину у біді, так?

Максим перевів важкий погляд на дівчину. Він мав деякі сумніви стосовно її останнього твердження, бо вже всоте пожалкував, що привіз її до себе.

– Чи можу я на деякий час… ем… залишитися у тебе?

– Що?! – Він аж підскочив. – Ні! Про це не може бути й мови.

– Прошу тебе, благаю! – Оксана теж підвелася. – Я… я не маю, де жити, батьки вигнали мене.

– До чого тут я? Хіба у тебе немає подружок чи родичів? Ти взагалі при своєму розумі, що просишся пожити у незнайомця? І чого ти така впевнена, що я не скривджу тебе? Може, я маніяк якийсь, а це моя фішка – заманювати довірливих дівчат до себе, а там робити з ними все, що забажаю?