Глава 2. Порятунок

Глава 2. Порятунок

Максим був не у настрої. Вірніше, розлючений. Після вчорашньої важкої зміни Наталя влаштувала йому скандал. Наталя – дівчина із запальним характером і неврівноваженими проявами ревнощів на порожньому місці, не хотіла, щоб Максим йшов на вечірку на честь дня народження колеги, яка мала відбутися у якомусь клубі. Її абсолютно не цікавило, що вечірка лише для своїх, “своїми” були виключно чоловіки з пожежно-рятувальної частини, без дружин, суто чоловіча компанія. Специфічні розмови і гумор явно не були призначені для тендітних жіночих вух. Але Наталя вже надумала собі бозна-що і не хотіла чути голосу розуму. 

Сварка вийшла пристойна, тож Максим плюнув на все і пішов-таки з хлопцями, хоча від початку навіть не збирався. Він розраховував на те, що за кілька днів Наталя охолоне і припинить дотинати його. Хоча насправді на це було мало надії, бо останнім часом його дівчина перетинала усі можливі межі розумного. Максим терпів, бо їх пов’язували спільні минулі роки, прив’язаність і, здається, любов. Щодо останнього він мав великі сумніви, та поки що тримав їх при собі. Не на часі зараз влаштовувати з’ясування стосунків.

У клубі Максима зустріли колеги, міцні чоловіки і кілька хлопців молодше, новачків, один з яких вчора пройшов бойове хрещення на надскладній пожежі. На щастя, ніхто не постраждав і це був чудовий привід сьогодні відсвяткувати і відпочити. На столику вже стояли бокали з пивом, келихи поменше, кілька пляшок різних напоїв, м’ясна і фруктова нарізки. Максим не вживав спиртне, тому одразу налив собі кока-коли. Розмови точилися навколо роботи, складної, але надзвичайно важливої. Чоловіки з досвідом ділилися історіями й прикметами з новачками, аби наступного разу нікому не прийшло у голову одягатися у новий невипраний комплект бойового одягу й тим самим накликати біду.

Роздратування Максима поволі згасало, немов вчасно ліквідована пожежа, але й до відновлення гарного настрою було ще далеко. Після привітань майора Черненка з днем народження і отриманням нового звання Максим вийшов з-за столу і вирушив у напрямку барної стійки – дуже вже хотілося газованої води з льодом. Вільне місце було одне – біля двох мажорного вигляду дівиць, що вже встигли напитися і вели задушевні розмови на вічні жіночі теми. Підслуховувати Максим, звісно, не збирався, але вже так вийшло, що краєчком вуха почув дещо, що змусило його уважніше придивитися до дівчат, а згодом і послідувати за однією з них. Та вийшла надвір, запалила сигарету прямо під знаком “Курити заборонено”. 

Максим ніколи не чіпав інших без нагальної на те потреби, не мав дурної звички лізти з порадами чи зауваженнями, жив за принципом “моя хата скраю” і мріяв, щоб до нього ставилися так само. Однак давно впевнився, що життя часом підносить такі сюрпризи, виробляє такі кульбіти, що й їхньому командиру, колишньому альпіністу і найкращому рятувальнику на висоті, таке не снилося. 

От і зараз, чи чорти понесли Максима за дівчиною, чи доля вирішила зіграти злий жарт, але закінчилося все тим, що молодий чоловік стояв з п’яною непритомною дівчиною на руках і вирішував, чи покласти її під стіною, а самому кинутися гасити пожежу, що от-от мала розповсюдитися з-за пластикового контейнера, чи віднести подалі, бо натовп, відчувши дим і помітивши вогонь, затопче її, тікаючи з клубу.

Максим обрав третій варіант. Його вживаний сто років як “жигуль” стояв зовсім поруч, дивненько виділяючись серед дорогих і більш крутих автівок, наче бомж на званому вечорі. Хлопець поклав дівчину на заднє сидіння, а сам, дорогою телефонуючи 101, кинувся всередину будівлі до своїх.

На виклик швидко приїхала пожежна машина, за кількадесят хвилин все було закінчено. Клуб цього вечора більше не відкрився, відвідувачі розбрелися хто куди, а Максим важко впав на водійське сидіння, відсапуючись після неочікуваної роботи. Завів двигун, зрушив авто з місця і лише потім згадав про незаплановану пасажирку. Вилаявся.

– Ну і що з тобою робити?

У відповідь долинуло нерозбірливе бурмотіння. Дівчина розляглася, розкинувши руки, лівиця вільно звисала донизу. Максим обернувся, розглядаючи. На потертому сидінні розсипалося волосся, схоже на патьоки золота, шлейка легкого літнього сарафана з’їхала, оголюючи не тільки плече. Максим потягнувся, щоб поправити сукню, але дівчина різко перевернулася на бік і впала на підлогу. Пролунало коротке “Ой!”, та до тями падіння не привело.

Максим зітхнув, не припиняючи рух. Звісно, дівчині у завузькому просторі салону, призначеному для ніг пасажирів, навряд чи було зручно, і зранку вона прокинеться із синцями, але, можливо, наступного разу хоч подумає, що нема чого так напиватися.

Біля свого будинку на віддаленому житловому масиві Максим загальмував і припаркував машину. Підхопив на руки досі непритомну дівчину і зайшов у під’їзд. На щастя, ліфт сьогодні працював, тож хлопцеві не довелося нести свою ношу на собі аж на останній поверх. Біля дверей квартири Максим поставив дівчину на ноги і притулив до стіни, притримуючи корпусом, щоб не впала. Голова її безвільно бовталася, втім, як і решта тіла. Видобувши ключі, Максим зайшов усередину, поклав дівчину на єдине ліжко в однокімнатній квартирі і аж видихнув від полегшення. Не так воно й легко, як здається зі сторони, нести когось стільки часу на руках, це тільки в кіно красиво виглядає.

На ліжку дівчина миттю скрутилася клубком, ніби кицька, і затихла. Було чутно сонне посапування.

Максим присів поруч, розглядаючи незвану гостю під променем світла, що лився з передпокою. Зараз, уві сні, дівоча краса здавалася такою невинною, що аж ніяк не в’язалося з тими обставинами, в яких він її сьогодні побачив. Пухкі губи вимагали ніжного поцілунку, а не цигарки, а кирпатий ніс мав би нюхати парфуми, а не сигаретний дим. Та зовнішність, як відомо, оманлива.

Максим скривився і пішов у ванну. Згодом розклав старезне розкладне крісло, що залишили господарі орендованої ним квартири, і вклався. Було незручно, й він знову розсердився на себе за те, що не матиме змоги сьогодні нормально виспатися через свій шляхетний порив. Ні, радше, ідіотський, бо був упевнений, що завтра йому ніхто не подякує за порятунок. Такі, як вона, ніколи не дякують, а завжди все сприймають, як належне, ще й висувають претензії. За роки служби бачив таких немало. Рідко хто з верхівки суспільства дійсно був щиро вдячний, вважаючи, що грошима завжди можна відкупитися, приховуючи за величиною суми відсутність щирості.