без цукру і без сиропу

Старий рибак на прізвисько Хропун сидів у густих зарослях поблизу пристані, потягуючи палючий самогон та зрідка реагуючи на тремтячий поплавок. У своєму темно-зеленому рибацькому вбранні зливався з кущами, що лише сірі вуса вирізняли в ньому людину. Та навіть так, з кошлатою сірою бородою та горбатим носом, схожим був на Лісовика.

Хоча й не велетнем був, та ростом сягав молодої дикої вишні. Люди ще звали його Старожилом лісу, бо ж сам посадив у ньому старі берези й верби, зариблював став, гонив мисливців від диких качок; у себе вдома однієї суворої зими прихистив лебедів, що не встигли відлетіти, щойно давши потомство.

Сонце відблискувало в його тьмяних, сльозистих очах; закинувши за комір чарку, глибоко вдихнув і промовив:

— Дощитиме.

І хоча день був ясний та теплий, через декілька хвилин небо затягнулось хмарами та й пішла злива. Перша злива за багацько днів.

                                                                                           ***

Я добре вже знав Книжківці. Краще, ніж, напевно, більшість моїх місцевих однолітків. Бо багато гуляв, хоча й називав те Богдан «втечею». Утікав від усього потроху, та найбільше — від власних думок. Недавно бачив рій бджіл, що обсів вишневу гілку. Так от гуділи вони точно, як набридливий шум у моїй голові, що постійно сіяв сумніви, підкріплював безнадію та додавав отрути до й без того мрущого бажання жити.

Утім, окрім самого містечка, знав тут уже й кожного собаку, кожну дитину та навіть місцевих «бариг».

— Максе, ми йдемо ввечері до Рената, позависати з хлопцями. Ти з нами? 

Хлопці багатозначно переглянулись, немовби дивуючись наполегливості Богдана витягнути мене в люди весь час. Та цього разу мав настрій погодитись, а тому скинувся на травку й попередив тітку з дядьком, що повернусь пізно. Вони лише зраділи тому, навіть не підозрюючи, що я планував сьогодні забутись на повну. 

З усім тим, вирішив поголитись та надягнути новенькі чорні джинси, що недавно купив у Львові. День виявився напрочуд холодним та дощовим, як і увесь попередній тиждень, тому ще надягнув зверху каптурку. Вперше за місяць збирався у центр "тусівок" місцевої молоді — до віддаленої території біля залізниці, закинутої фабрики з вироблення цукру. Зараз там було пусто, тому це місце вподобали підлітки, влаштовуючи вечірки та наводячи шум. Неподалік від "цукерні", як місцеві її називали, і розташовувався дім Рената. Ще один епіцентр вечірніх гулянь. 

На шляху туди знову пішов дощ, а тому я сховався у кав'ярні, очікуючи коли пройде злива. В альтанці за столиком сиділа Мілана, зосереджено розмовляючи із кимось телефоном. Вигляд мала вкрай насторожений. Вирішивши не сидіти даремно, зайшов усередину, аби замовити чогось гарячого. Привітна бариста посміхнулась мені. 

— Кава без кофеїну? — запиталась вона. 

Я посміхнувся у відповідь.  

— Так, — сказав. - Зроби, будь ласка, лате. 

— Без цукру і без сиропів? — вона самовдоволено розсміялась, коли я кивнув.

Доки чекав, вирішив підглянути за Міланою у прозорі скляні двері. Вона досі розмовляла, проте у той же момент зненацька поглянула мені просто у вічі. Застигнутий на гарячому, різко повернув голову, сподіваючись, що вона через скло не побачила, як густо я почервонів. 

— Твоя кава, — відізвалась бариста. — Смачного. 

Розплатившись і подякувавши, вийшов із кав'ярні та сів за столик навпроти Мілани, намагаючись не виглядати так, наче я за нею шпіонив. Однак дівчина озвалась першою. 

— Нас тут двоє, — голосно сказала вона, намагаючись перекрикнути зливу. — Можеш біля мене сісти. 

І я слухняно підійшов. 

Варто трохи описати Мілану, щоб розуміти, чому біля неї я почувався неначе першокласник. Була вона сильною та різкою в рухах, навіть злегка незграбною, та мала довге струнке тіло. Гострий погляд чорних, наче темна зимова ніч, очей придушував холодом та важкістю. Я не міг довго дивитись їй у вічі, якими б чарівними вони не здавались. 

Мала темне кучеряве волосся та кільце в носі. Між пальцями тримала щойно запалену цигарку. Нігті мала короткі та темно-червоні, а одягнута була в завелику для неї білу сорочку, у цілому виглядаючи дуже богемно, якщо ви розумієте про що я. 

— Палиш? — запитала вона своїм низьким голосом. 

— Так, — відповів, вдячно приймаючи від дівчини цигарку. 

І це були, звичайно ж, цигарки зі смаком вишні. 

Ми посиділи трохи мовчки, кожен зосереджений на своїй каві та на своїй поганій звичці. Та вона перша порушила мовчання. 

— Нагадай, як тебе звуть, будь ласка. 

— Макс.

Вона кивнула. 

— Міла. 

Вона подала мені руку, аби знову познайомитись. 

— Я пам'ятаю тебе, — відповів. - Тут нечасто зустрінеш любителів Томаса Гарріса.

Вона посміхнулась. Носила брекети з різноколірними резинками.

— Ти ж знаєш, так, що "Переконання", які ти назвав жахастиком, зняті за мотивами роману Джейн Остін? 

До мене не відразу дійшло, що вона відсилалась до моєї розмови з Рудком, коли я набрехав, що ходив у кіно на цей фільм. І що вона ще тоді усвідомлювала, як по-дурному я йому заливав, проте нічого не сказала. Я незграбно почухав потилицю. 

— Просто не міг сказати правду. 

— Усе окей, — відповіла вона, потягуючи свій напій. — Мені все одно. 

І так їй насправді було. 

До кав'ярні під'їхав старий чорний седан і настирливо засигналив. Роздратовано видихнувши, вона піднялась та викинула пусту паперову склянку в смітник. Носила короткі чорні шорти та великого розміру кеди. З першого погляду мені здалось, що стопу мала довшу, ніж у мене. 

— Тебе кудись підкинути? — запитала Міла, запихаючи в маленьку сумочку цигарки та мобільний. 

Машина знову засигналила. 

— Та ні, дякую, я до цукерні йшов. 

— Ми теж туди їдемо, ходімо.

І вибігла із нашого схову під дощ, прикривши кучері сумочкою. Мені нічого не залишалось, окрім як рушити за нею та залізти на заднє сидіння седана. Усередині було тепло, у ніс ударив сильний аромат квіткових парфумів. Міла легко поцілувала водійку у щоку та запитала: