згадки

Спогади мають унікальну здатність проявлятись десь на задвірках пам'яті, неначе поляроїдні фотокартки. Повільно, майже болісно вирізались найяскравіші риси — руки, що міцно стискають плечі, зморшки біля ідентично блакитних очей, що ласкаво поглядали, жмурячись від яскравого сонця. Довге біляве волосся, що лоскотало шию. 

Якби хотів — не зміг би описати. Бо вже й наче забув як виглядала. Як посміхалась, плакала, кричала. Як іронічно підіймала брови, щойно зверзу дурницю. Яким був дотик: щасливі обійми, болісне стискання рук. Вона щезала з моєї пам'яті, картинки зникали, як остання ранішня зоря. Вона — так, біль — ні. Немов сліпець, йшов за покликом болю і вдарявся чолом у пустоту, бо ж не було там ні її самої, ні запаху дорогих кремів та парфумів Шанель. Залишила мені нічого. Нічого, окрім фантомного болю, немов від ампутованої руки чи ноги, а натомість серця — вирваного з грудей, що досі в конвульсіях билось. 

Вони говорять, що спогади затьмаряться, рани загояться, стане краще. А як бути з тим, що не хочеться одужувати? Як біль — це єдине, що пов'язує мене з нею. Як рани — єдині спогади, що залишились. Хочеться знову й знов розрізати той шрам, аби не забувати голос, шепіт, регіт, розлючений вигук... 

М'яке "синку". 

Я почувався знову шестирічним, як колись: одного дня заблукав на базарі, стояв біля ароматних черешень і плакав. Продавець тоді запитав.

"Хлопче, де твоя мама?"

"Не знаю..."

"Ти знаєш її номер телефону?"

"Ні..."

"Як вона виглядає?"

Я тоді, немов зараз, замовк і настрашився. А як же вона виглядає? Моя мама — це моя мама. Вона має гарні довгі пальці, з яскраво червоними нігтями. У неї виходить дуже смачна овочева запіканка. Вона гарно співає пісні, слів яких я не розумію — вона, напевно, сама їх придумує. Я теж так роблю. У неї пухнасті светри та золотий хрестик на шиї. Вона змушує мене увечері повторювати віршик "Отче наш..."

Знову забув той вірш. 

У неї є родимка на носі — у мене така ж сама. Мама каже, що я її в неї поцупив. 

"А як її звати?"

Дурне запитання, подумав тоді я. Її звати Мама. 

"Максе, Боже, ти мене налякав!"

Шестирічний я повернувся і побачив її. 

"Мамусь!"

Вона схопила мене за плечі. Важко дихала. 

"Питаю у вашого малого — як мама виглядає, а він кліпає очима, смішний, " — сміється продавець.   

Я впросив тоді маму купити мені кілограм черешень. Вони були солодкими, але хробачливими. 

Як і цей сон, що від нього проснувся в сльозах. Солодкий, але хробачливий. 

***

У Львові влітку завжди метушливо, голосно, людно й тісно. Скільки б разів не приїздив, ще жодного не виникло бажання залишитись. Серед туристів лунали різні мови — англійська, польська, німецька;  я натягнув навушники й спробував абстрагуватись, доки чекав на приміську електричку. У голові вирій думок сплітався воєдино, що приходилось час від часу проспівувати щось уголос, аби хоч якось перекрити надокучливі думи. 

Після терапії було так завжди. Усе, що належним чином ховав, блокував, топтав усередині, щоб хоч якось існувати, психолог витягував назовні. Змушував відчувати, думати, говорити. Усьому, від чого тікаю — заглядати у вічі й підпускати близько. Описувати, деталізувати. 

Якась частина мене була готова кинути терапію і замкнути всі ті скорботні тіні всередині за сімома замками. Щоб не відчувати весь спектр болю — достатньо не підіймати уламки з раненого серця й ігнорувати його пекучий стогін. Можливо, якщо й не заживе, та запечеться скривавлена дірка в грудях.  

Однак продовжував оплачувати зустрічі наперед, неначе даючи гарантію (йому й собі), що повернусь наступного тижня. І поки щоразу повертався. 

Прикінчивши пляшку моршинської з холодильника, знуджено розкинувся на лавці попри вокзальне приміщення. Раптом погляд привернула руда шевелюра Рудка, який, закинувши на плечі здоровенний рюкзак, щось розповідав дівчині, яка йшла трохи позаду. Я швиденько заховав обличчя кепкою, натягнувши її до самого носа, не підіймаючи, поки вони не пройшли повз. Лише згодом зумів розгледіти густе волосся дівчини, темне та витке, немов виноградна лоза. Вона була мені незнайома, бо ж була доволі високою, точно вище 175 сантиметрів. Я здивовано спостерігав, як вони зникли за рогом, ліниво розмірковуючи над таємничою подругою Рудка. А потім дістав свій журнал з терапії. 

— Протягом тижня записуй усе, що тебе дивує, дратує, та викликає якісь яскраві емоції... — тихо пробурмотів собі під носа. 

Саркастично хмикнувши, дописав у дужках:

 Oкрім страху та паніки, звичайно:)

У задушливому вагоні потяга було напівпусто і доволі брудно. Прочинивши вікно над своєю головою, розтягнувся на сидінні, закинувши ноги на місце навпроти. Дорога займала трохи більше як годину, а за цей час міг спокійно почитати й послухати музику. Уже майже розгорнувши книжку, раптом вловив зліва від себе рух. 

Незнайомка з вокзалу чарівно мені посміхнулась, запитально піднявши одну брову. 

— Ой, — поспішно схопився я, витягуючи навушники з вух, і незграбно вирівнюючись на стільці. 

Незнайомка ледь стримувала сміх, і я відчув як густо червоніють щоки. 

— Вибачте, не хотіла вас злякати, — промовила вона.

Голос мала низький, глибокий і насичений. 

— Все в порядку, — я трохи прокашлявся, раптом дивуючись яким дзвінким був мій голос на її фоні. 

Незнайомка знову посміхнулась, неоднозначно скосивши погляд на книжку в моїх руках.

— Томас Гарріс, — вона похвально покачала головою. — Обожнюю його. 

Перед тим як щось встиг промовити, поза дівчиною несподівано виник Рудко. Безцеремонно закинувши рюкзак на полку наді мною, задоволено всівся поруч, умостивши дівчину в сидіння навпроти. Раптом пригорнувши мене за плечі, він весело розсміявся. 

— Максе, а ти що тут? 

— Їздив в кіно,— відповів я після моменту роздумів. — Там новий фільм вийшов, хотів глянути.