Холодна правда
Свинцеві псалми
Ми співали не небу. Ми співали вазі.
Тій, що лягала на плечі без звуку.
Тій, що вчила хребет бути нижчим,
а рот — обережним, як двері в чужому домі.
Це були свинцеві псалми.
Без органа. Без хору. Без світла.
Їх читали в чергах, у формах, у звітах,
у поглядах тих, хто навчився не бачити.
Один рядок — і людина ставала справою.
Одна печатка — і біль мав чекати.
Одна фраза: «Не передбачено» —
і в грудях закривалися вікна.
Система не потребує катів щодня.
Їй достатньо втомлених рук,
які виконують правильний рух
і не питають, куди падає тіло після підпису.
Ми всі колись співали ці псалми.
Хтось голосно. Хтось подумки. Хтось зі страху.
Хтось просто стояв поруч
і не хотів псувати порядок криком.
Свинцевий псалом починається там,
де людина вперше каже: «Так треба»,
і закінчується там,
де вона вже не пам'ятає, кому це було треба.
У нього немає мелодії.
Тільки стукіт печатки.
Тільки шурхіт паперу.
Тільки вдих, який не дозволили зробити повним.
У ньому є святі слова канцелярії:
«Згідно» з «Підставою».
«Відмова» бо «Недостатньо» інформації.
«Повторно» та «Очікуйте» на зміни .
І кожне з них важить більше,
ніж людське «болить».
Не кажи, що ти не знав мотиву.
Ти чув його в собі, коли мовчав.
Коли обрав не бачити.
Коли сказав: «Це не моя справа».
Свинцеві псалми не закінчуються співом.
Вони закінчуються тілом,
яке одного дня перестає кланятись
і вперше звучить не за формою.
Відредаговано: 02.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
