Совість без пекла — дивна річ.
Її ніхто не ставить під охорону.
Вона приходить тихо, серед ночі,
і кладе руку прямо на провину.
Немає суду. Немає чорних книг.
Ніхто не пише зверху: «Винен».
Та ти не спиш, бо сам себе настиг
у місці, де вже нікого не видно.
Ти міг би вийти чистим. Формально.
Без свідків. Без печаток. Без слідів.
І навіть день поводився нормально,
немов нічого в світі не боліло.
Але щось у тобі не підписало
цей мирний акт про власну невинність.
Щось не дозволило назвати малим
те, що в чужому тілі стало прірвою.
Совість не просить віри в небеса.
Їй не потрібні ангели й трибуни.
Вона страшна, бо діє без наказу
і не бере від Бога інструкцій.
Вона не кара. Кара — це простіше.
Кара приходить ззовні і кричить.
А совість робить холодніше:
вона тебе не б'є — вона мовчить.
І ти стоїш перед собою сам.
Без адвоката. Без демонів. Без міфу.
Ти бачиш: навіть якщо Бога нема,
це не дає тобі права бути гнилим.
Ось тут і починається людина.
Не там, де страх тримає за горло.
А там, де можна не платити ціну —
і все одно не перейти через мертве.
Відредаговано: 02.06.2026