У тебе всередині йшла війна.
Без прапорів, без карт, без оголошень.
Там кожна думка падала до дна,
а тіло рахувало втрати мовчки.
Там серце било в темряву, як штаб.
Там шлунок стискався від тривоги.
Там кожен нерв, натягнутий, як дріт,
чекав наказу — бігти чи не дихати.
Ти сам собі був ворог і солдат.
Сам — медик, що бинтує власні рани.
Сам — той, хто вночі виходив на плац
і перевіряв, чи ще стоять паркани.
Твій фронт проходив не десь — а під ребром.
Не там, де видно дим, вогонь і вирви.
А там, де кожне слово перед сном
лягало мінним полем прямо в нерви.
Ти не кричав. Бо крик — це вже розкіш.
Ти економив голос, сон і тіло.
І день за днем носив у собі ніж,
щоб тільки зовні все було уміло.
Ніхто не знав, що в тебе йде обстріл,
коли ти мовчки наливав каву.
Що посмішка трималась не на силі —
на звичці не показувати справу.
Там не було перемоги. Лиш облік.
Скільки вціліло. Скільки стало мертвим.
І кожен ранок ставив на тобі
суху печатку: «Придатний терпіти».
Не називай це миром. Це не мир.
Це пауза між внутрішніми втратами.
Коли твоє тіло вже не просить сил —
воно просить перестати стріляти.
Відредаговано: 02.06.2026