Тіло не бреше. Бреше голова.
Вона майстерна, чемна, освічена.
Вона знайде потрібні всі слова,
щоб рану називати «досвідом».
Вона напише: «Все було не так».
Вона поставить факти у порядок.
Вона зі страху зробить добрий знак,
а з рабства — дисципліну і достаток.
Та тіло не читає цих промов.
Йому байдуже, як ти це назвеш.
Воно тремтить, коли заходить знов
той самий голос, запах, крок чи жест.
Воно стискає горло без причин.
Воно вмикає ніч посеред дня.
Воно не вірить в твій пристойний чин,
якщо під ним гниє стара брехня.
Ти можеш бути сильним для людей.
Спокійним. Ввічливим. Майже святим.
А тіло вранці встане без ідей
і скаже болем: «Ти живеш не тим».
Воно не ворог. Не слабкість. Не збій.
Не зайвий шум у правильній системі.
Це чорна скринька правди у тобі,
яку не спишеш на проблеми.
Не бий його за втому і тремтіння.
Не злись на спазм, на слабкість, на сльозу.
Коли душа підписує мовчання,
тіло першим порушує цензуру.
Бо тіло не бреше. І саме тому
його так довго вчили бути тихим.
Та прийде день — і правда через нього
вийде назовні не словом, а криком.
Відредаговано: 02.06.2026