Холодна правда
Сіль
Усе, що тіло винесло, має сіль.
Не символ. Не прикрасу. Не легенду.
Сіль на губах, коли ковтаєш біль,
і не даєш йому зірвати сцену.
Сіль у сорочці після довгих днів,
де ти стояв, як стіна після обстрілу.
Не падав. Не кричав. Не говорив.
Лиш піт писав на шкірі: «Досить тілу».
Сіль у сльозі, яку ти не пустив.
Вона лишилась десь під переніссям.
Ти думав: «Я себе переміг».
А сіль сказала: «Ні. Ти просто звик».
Сіль у крові, де пам'ять має смак.
Гіркий, прямий, без права на прикрасу.
Вона не просить віри чи ознак —
вона є доказом тілесного наказу.
Ти можеш змити руки сто разів.
Відпрати комір. Вичистити скроні.
Але те, що в тобі колись боліло,
не вийде просто з милом на долоні.
Бо сіль — це не печаль. Це хімія «було».
Це білий пил на місці внутрішньої страти.
Де все, що ти назвав «давно пройшло»,
ще вміє язик болем обпікати.
І якщо правда раптом стане прісна,
не вір їй. Там уже стоїть підміна.
Бо тіло пам'ятає чесно й стисло:
через сіль і піт, через кров і спину.
Відредаговано: 02.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
