Твій страх писав біографію сам.
Не чорним — сірим. Тихо. Обережно.
Він вибирав, кому віддати храм,
а що в тобі закопувати мерзло.
Він вчив тебе: «Не треба. Не іди.
Там засміють. Там боляче. Там пізно».
І ти збирав обережні плоди
з дерева, що висохло навмисно.
Твій страх був добрий. Він тебе беріг.
Від сорому, від ризику, від світла.
Він застилав тобі поріг
і шепотів: «Ще трохи. Не помітять».
Він був турботливий, як лікар-кат.
Без крові. Без сокири. Без погрози.
Він клав на серце крижану вагу
і міряв, скільки в ньому ще морозу.
Ти думав: «Я дорослий. Я не гнусь».
Насправді — просто вивчився боятись.
І кожна твоя тиша — гострий ніж,
яким ти сам навчився усміхатись.
Не звинувачуй світ. Він не просив
тебе щодня здавати у власну волю.
Твій страх тебе від смерті захистив —
і непомітно вкрав у тебе долю.
Відредаговано: 02.06.2026