40. Вадим. Один човен, темрява і тиша

Я розумію, що вчинив правильно. Але всю ніч не можу заснути. Вирішую подивитись на маячки Міли і Іри на карті. Іра, схоже, в своєму будинку. А от Міла… Коли помічаю, що маячок знаходиться на міському звалищі, то навіть не можу в це повірити. Хоча, чому я дивуюсь? Переглядаю останні пересування Міли до зняття браслету і бачу, що вона, схоже, ночувала не вдома. За координатами вичисляю, що вона в одному з маєтків батька Артема. Значить, вона все ж змирилась. Ну, певно, це на краще. 

Хоч і мізками розумію, що це так, але на душі кепсько. Я сам відштовхнув її. Та й не дозволю я собі бути з нею, на то мільйон причин. Я не маю права щось предʼявляти їй… 

Мені просто треба забути її. Все вийде, все буде добре. Хоч і кажу собі так, але мене так і підмиває все кинути і поїхати туди. Просто запитати, чи її не змусили його викинути… Хоча, кого я дурю? Той малий не така людина. Та і Міла вперта. Вона б не зробила того, чого не хоче… 

З такою думкою я все ж вимикаю телефон і лягаю спати. Номер я зняв в найдешевшому мотельчику на околиці міста, тут мене точно не знайдуть за одну ніч... 

***

Вночі прокидаюся від того, що спрацьовує маячок Іри.

Коли відкриваю її контакт, то бачу, що вона не була в мережі зі вчорашнього вечора.  Бачу, що маячок знаходиться в її квартирі. Невже вона повторила той дурний вчинок Міли? 

Я швидко збираюсь і вирішую перевірити її. Хай кричить і біситься, але цього вона мені не заборонить зробити. Сама винна, що не на звʼязку.

Коли я вже зʼявляюсь у неї під квартирою, то бачу вставлений між дверями і стіною клаптик паперу. 

Стукаю в двері, але Іра не відповідає. Знов дзвоню. Все те ж саме…

Я витягую клаптик паперу і бачу на ньому написаний від руки номер телефону. Передчуття стає ще гіршим.

Я набираю номер, але мій виклик відбивають. Я хочу набрати його знов, але натомість бачу, що мені приходить файл в телеграмі з цього номеру.

Коли я відкриваю файл, то бачу, що це відео. На відео Іра сидить, прив’язана до стільця, її очі заплющені, вона або спить, або перебуває під дією наркотиків. 

Серце починає битись частіше. Я відчуваю злість. 

Далі, щойно я переглянув відео, приходять координати, точка на гуглкартах. 

"Якщо не прийдеш прямо зараз, мало що може з нею статися…" — дописує цей анонім. 

Розумію, що це пастка, але часу щось придумувати немає. Я маю піти до неї. Можливо, якщо врятую її життя ціною свого, все це нарешті закінчиться і я більше не буду винним перед нею. 

Це рішення приходить в голову як єдине правильне. Я викликаю таксі і вирушаю в точку, а коли майже підʼїжджаю

Мене висаджують недалеко від складів. Далі йду пішки. Так, це справжня западня, тут жодної живої душі. На вулиці темно і холодно. Коли я підходжу до потрібної точки, то розумію, що вороття не буде. Певно ,через це пишу Мілі:

"Будь ласка, будь щаслива і пробач мене за все."

Міла одразу зʼявляється в мережі і навіть щось пише, але я блокую екран. Я не буду читати, що там.

Я роблю глибокий вдих і видих. Думаю, що готовий відпустити помсту, відпустити все в цю мить. Аби тільки люди, які мені важливі, більше не постраждали. 

Та коли я заходжу до приміщення, навколо мене одразу вмикається мало не сотня екранів. На кожному з них спочатку звʼязана Іра, а потім…

Зображення Іри змінюються на інші. Я бачу Лізу з Манюнею, вони сидять в якійсь білій кімнаті і стукають в двері, певно, благаючи, щоб їх випустили. Мала підросла, як же вона підросла за ці місяці… А після цього на екранах зʼявляється і третій вид відео. Це вже Міла з Артемом… Ну хоч ці в відносній безпеці…

— Знаєш, я все думав, як покарати тебе за те, що мої плани не спрацювали так, як я хотів… Я злився, бісився, хотів вбити тебе, але тримався з останніх сил, — почув я викривлений компʼютером голос з динаміків екранів. — Бо я хотів, щоб ти страждав. Максимально страждав. І тільки потім я мав натиснути на спусковий гачок. 

Значить, це Макс? Чи все ж батько Міли? Чи може ще якийсь псих, якого я колись чимось образив, але навіть не памʼятаю про це? 

— Відпусти їх і залиш в спокої. Вони ні в чому не винні. Тобі був потрібен я, чи не так? — я усміхаюсь і розставляю руки в сторони. — Може, давай покінчимо з цим всім тут і зараз? Я без бронежилета. Зроби постріл, але відпусти Лізу, Машу та Іру. 

— Якби я хотів тебе просто вбити, зробив би це в будь-яку мить, — відповідає мені голос. — Хоча… Можливо, дивитись на тебе в крові, коли ти втрачатимеш останню надію, буде і приємно… А ще, можеш подумати, якби ти вижив, кого б з цих трьох ти врятував? 

Я прикриваю очі. Певно, це дійсно кінець. Ані Іри, ані Лізи з Машею тут немає. А кілер на девʼяносто відсотків є. 

Я чую постріл. Тіло все ж смикається, бо хто б там що не казав, всім хочеться жити. Але куля потрапляє і я мало не падаю. Рана болить дуже сильно, аж раптом бачу, як з якогось стелажу під стелею падає кілер. Схоже, він там ховався, а хтось його підстрелив… От тільки ноги підкошуються. Певно, це кінець…

Раптом я відчуваю, як мене хтось підхоплює і тягне геть.