19. Остання думка

ВАДИМ

Я зітхаю і ховаю телефон до кишені. Встаю з лавки і йду до підʼїзду. Коли вже заходжу в квартиру, в коридорі зустрічаюсь поглядами з Ірою. 

— Не наговорився з нею? — запитує вона з докором. 

— Ти слідкувала за мною? — я насуплююсь. — Мені вже не можна сидіти в телефоні? 

— Ти пішов кудись серед ночі, що я могла подумати? Що ти вже ніколи більше не повернешся? Може, тобі краще так і зробити — піти до неї та й усе! — вигукує Іра. 

— Ти проганяєш мене? — я зітхаю. 

Думаю, що може так і варто зробити. Піти від Іри, так буде краще для неї. Вона забуде мене, рано чи пізно. І буде в безпеці. 

 — А ти сам хочеш піти? — відповідає вона питанням на питання. 

— Я не кохаю тебе, це правда, — кажу врешті-решт. — Ти сама це знаєш, завжди знала. 

— Тоді навіщо ти зі мною? Щоб увесь час бігати туди? — її очі наповнюються сльозами. — Я повірила, що ми будемо тільки удвох, ти і я. Навіть якщо ти не кохаєш мене…

— Я просто переживав за її життя. Думав, що вона в біді. Я не міг не піти, — зізнаюсь я. 

 — А вона не була в біді. І все одно ти провів з нею ніч, а потім ще переписувався під під’їздом, як закоханий підліток!

— Яку ніч? Між нами нічого не було! — я теж починаю злитись. 

— Якби ти тільки переживав за неї, то одразу б повернувся, якби побачив, що все добре, і вона просто обманула тебе! А може, ти їй спеціально дав той браслет, щоб вона тебе викликала на побачення? А всіх ворогів ти придумав, аби заспокоїти мої підозри!

— Значить, ти такої думки про мене, Іро? 

Мені чомусь стає сумно. Іра не довіряла мені, так завжди було. Вона ніколи не довіряла мені так, як Міла. Так було з самого початку. І вона щось приховувала, я знав це, хоч і намагався заплющити на це очі. 

— Я тобі не зрадив. Одного разу вона поцілувала мене, але я сказав, що в мене є дівчина. Більше між нами нічого не було. Однак якщо ти не довіряєш мені, я краще піду.

— Іди, — тихо каже вона. — Ти ж не захочеш заради мене зовсім не контактувати з нею. Тому краще нам розійтись. 

— Так, якщо вона покличе на допомогу, я все одно піду, — я зітхаю. — Я не хочу, щоб вона постраждала. Так само, як не хочу, щоб постраждала ти. 

— Ти кохаєш її, я це відчуваю… — зітхає Іра. 

— Я ніколи не буду з нею. Ми з різних світів, а те, що я відчуваю… Це не кохання. 

Якби я кохав Мілу, то зник би з її життя раніше. Не дав би закохатись в себе, не мучив, дозволив би бути їй щасливою з тим хлопцем, який точно закоханий в неї. А це просто почуття власності. Так, це ніяке не кохання. 

— Ти не можеш її отримати, тому вона притягує тебе… Я ніколи не буду бажаною для тебе, бо я вже віддала тобі все, що могла віддати. У мене більше нічого немає… Тобі нудно зі мною… А вона може дати тобі те, чого немає в мене. Я це розумію… От тільки не розумію, навіщо тобі прикидатися, що тобі добре зі мною, якщо це не так? 

— Я міг отримати її, — раптом зізнаюсь я. — Міла була готова кинути все. Поїхати кудись, втекти від родини, аби тільки я був поруч. Але я не обрав це, Іро. 

— Ти обрав нас обох, — каже вона. — Для тебе важливо, що ми обоє кохаємо тебе, а ти не кохаєш жодну…

— Ні, я відштовхнув її. Я не обрав її. Я повернувся до тебе, — я зазирнув їй в очі. 

— Але завтра вона знову натисне ту кляту кнопку, і ти знову побіжиш до неї серед ночі…

— Так. Побіжу, — я киваю. — І до тебе б побіг. 

— Мене не влаштовують такі стосунки, — рішуче каже вона.  — Тобі крпаще піти до неї. 

— Добре, я піду. Але не до неї. Як я і сказав, ми з Мілою не будемо разом. Я піду від тебе, якщо ти так цього хочеш. Може, тобі так буде навіть краще, — погоджуюсь я. — Піду зберу речі. 

 — Так, мені буде краще! — вигукує вона, закриваючи обличчя руками. — Не доведеться більше ділити тебе з нею! І тобі буде краще, не потрібно заспокоювати мене! 

— Вона скоро одружиться, я вже казав, я не буду з нею, — я проходжу повз Іру до спальні. — Мені шкода, що я зробив тобі боляче…

І в цей момент мій телефон дзвонить. Я хочу відключити його, щоб не заважав, але коли дістаю його з кишені, то бачу, що дзвонить Міла… 

МІЛА

Мама заходить без попередження, як завжди, і я ледве встигаю заховати телефон, з якого листувалася з Вадимом.

— Доню, ми тут поговорили з батьком і прийшли до важливого рішення, — одразу каже вона прямо з порогу. — Я наполягла, що треба повідомити тобі про це…

— Ти про що? — я здивовано дивлюся на неї. 

— Про те, що ти вже доросла дівчинка, — відповідає вона. — А Артем врятував твоє життя, ризикуючи собою. Ви заручились, і це прекрасно. Ми з батьком думаємо, що час організовувати весілля.

— Але нам потрібен час, щоб звикнути одне до одного, — кажу я перше, що спадає на думку. Думаю, що насправді моє життя врятував зовсім не Артем…

— Завтра подасте заяву в РАЦСі, а там буде декілька тижнів чи навіть місяць до весілля. Ми з батьком якраз одружились, коли були знайомі декілька місяців, — нагадує вона. — Я не покохала його одразу, але він змусив покохати його… — вона усміхається з ностальгією.