39. Міла. Рішення

— Але я не хочу поки що переїжджати, — кажу я Артему.  — Чому твій батько вважає, що в домі батьків мені залишатися небезпечно? 

— Я теж так вважаю, — він киває, дивиться на мене серйозним поглядом і продовжує: — На територію твого будинку змогли прокрастись. Так твій батько сказав моєму. Що хтось приходив і хотів тебе забрати… 

— Це якась дурниця, — я раптом розумію, що мова про Вадима. — Якби мене хотіли викрасти, то вже викрали б… Просто наші батьки так вирішили, навіть не спитавши, що я про це все думаю! 

— Вони тебе дуже люблять і переживають, — він торкається моєї долоні. — Я теж переживаю, — потім дивиться на мою руку, на якій браслет Вадима і його обручка. — Завтра зʼїздимо купимо тобі якийсь новий браслет. Цей явно не підходить до обручки. 

— Це мій талісман, — кажу я. — Не хочу його знімати. 

— Але він навіть не золотий… Ну, авжеж, я тебе не змушую. Просто хотів тебе порадувати, — він зітхає. — Я кохаю тебе.

 — Вибач, — кажу я. — Я теж тебе кохаю, але мене бісить, коли з моєю думкою не хочуть рахуватися!

— Подивись на це з іншого боку… — Артем бере мене за руку. — Твої рідні дуже сильно тебе люблять і таким чином турбуються про тебе. 

 — Вдома мені нічого не загрожує,  батько найняв мені охоронця, я не розумію, чому я не можу залишитися тут…

Я думаю, що коли мене заберуть до Артемового будинку, я більше не зможу побачитися з Вадимом, і від цієї думки сльози навертаються на очі. 

 — Будь ласка, поговори з батьком, вмов його зиінити своє рішення, — прошу я в Артема. — Це дуже важливо для мене!

— Я хочу, щоб ти була поруч зі мною, — він стискає мою долоню і дивиться в очі. — Тоді я буду впевнений, що зроблю максимум для твоєї безпеки. А потім, дуже скоро, ми все одно одружимось. Не бійся, я не буду змушувати тебе ні до чого… Якщо ти переживаєш через це. Всьому свій час і я буду чекати скільки треба. 

Мені стає його шкода. Він дійсно кохає мене. А батьки все одно не дадуть мені спокійно жити, навіть якщо я залишусь у їхньому будинку. 

 — Добре, — кажу я. — Але я б хотіла щоб ми жили окремо від твоїх батьків. Можна це організувати? 

— Так, думаю, можна, але охорони там все одно буде дуже багато, тільки на таких умовах, — відповідає Артем.

 — Хай буде так, — я киваю. — Але щоб тільки я і ти…

Думаю, що може мені все ж якось вдаватиметься виходити з дому самій. Зрештою, можна підкупити охоронця, можна ще щось придумати. Я обов’язково придумаю. А Артем закоханий у мене, він закриє очі на все, на відміну від його чи мого батька…

— Кохаю тебе,  — шепоче він, подавшись вперед і торкнувшись губами моїх губ, прикривши при цьому очі. 

— І я тебе, — відгукуюсь я, хоча у мить поцілунку уявляю на його місці Вадима…

***

— Значить, ви вирішили жити на цій вілі, — батько Артема скептично оглядає хол на першому поверсі.  — Тут зовсім мало місця. В родовому маєтку разом із нами з мамою вам би було набагато зручніше. 

— Міла — моя майбутня дружина і ми маємо право бути наодинці, а не під вашим наглядом, — твердо відповідає Артем.

— Ну, і то правда, — киває він. — Що ж, хай буде так. В цьому будинку найсучасніша система охорони, задіяно дуже багато профі. Ми навіть найняли додаткових людей з найкращої охоронної агенції. 

 — Дякую, — кажу я. — За те, що ви так піклуєтесь про мою безпеку, хоча все добре, мене ніхто не намагається викрасти…

— Але тоді хто той чоловік, з яким тебе бачили? — раптом запитує Артем. 

— То мій знайомий, — кажу я.  — Якби то був якийсь злочинець, я б тут перед тобою зараз не стояла. Просто батько зробив з мухи слона, він це вміє…

— То був якийсь твій колишній? — раптом запитує він.

 — Ні, — я хитаю головою. — То був чоловік, який колись врятував мене, тоді, на маскараді, пам’ятаєш? Але він знає, що в мене є ти. І в нього теж є дівчина. Ми просто розмовляли, нічого такого…

Я мовчу про те, що вмовляла Вадима втекти зі мною… Кому буде легше від цієї правди, якщо він усе одно відмовився? 

— Пробач, що ревную і розпитую, — Артем обіймає мене. — Просто я дуже сильно кохаю тебе. 

— Я теж кохаю тебе, — шепочу я у відповідь. — Нам буде добре разом…

Це схоже скоріше на самонавіювання. Мені треба забути про Вадима. Я не маю більше думати про нього, писати йому, натискати цю кляту кнопку…

— Так, — він пригортає мене до себе. — Я зроблю все для того, щоб нам було добре, обіцяю, кохана…

 — Бери, — я знімаю з руки браслет і простягаю йому. — Може, мені й справді треба купити новий…