38. Іра. Ні...

Я чую, як Вадим виходить з квартири, двері зачиняються, я йду до спальні, і бачу, що полиці в шафі, де лежали його речі, порожні. Поруч із ліжком стоїть сумка. Чому він вийшов? Поговорити зі своєю дівчиною, щоб я не чула, як він їй повідомляє, що нарешті звільнився від мене і тепер може їхати до неї? 

Сідаю на ліжко, а потім лягаю, мене огортає апатія. Хай робить що хоче, мені вже все одно. Сльози тихенько стікають по щоках, я чую його кроки, але не ворушусь. Хай думає, що я сплю. Я очікую, що він візьме свою сумку і зникне з мого життя назавжди. 

Вадим дійсно повертається хвилин за пʼять-десять. Я чую його кроки. Він спиняється десь біля ліжка, моє серце бʼється часто-часто, сльози течуть, але я не видаю ані звука.

— Сподіваюсь, тобі дійсно буде краще без мене, — каже він неголосно і я чую, як він бере сумку. 

— Чому вона краща за мене? — запитую я, все ще не дивлячись на нього. 

— Я ніколи не казав, що вона краща. Насправді вона дурне малолітнє дівчисько і від неї самі проблеми, — зітхає Вадим.

— Але ти кохаєш її…

— Я нікого не кохаю. Ні тебе, ні її, — говорить він так само тихо. — Інакше б я не змушував вас обох страждати. 

— Дуже зручно говорити, що нікого не кохаєш, — говорю я. — Не нести ніякої відповідальності за почуття інших людей. Мовляв, ти сама винна, що закохалася в мене, я тебе ні до чого не змушував…

— А хіба я маю нести відповідальність за ваші почуття? По-твоєму, це правильно? — він насуплюється. — Я відразу казав тобі, що я не можу кохати. Ти знала це. 

— Йди, — кажу я. — Ти й так затримався. Певно, вона дуже на тебе чекає.  І браслет свій забери, — я знімаю його з руки і кидаю йому під ноги.  

— Я не йду "до неї"! І не піду! — Вадим підвищує голос. — Я зосереджусь на помсті. Заберу свій бізнес. А вам обом буде краще без мене. 

— Думаю, вона так просто не відступиться. Це ж вона тільки що дзвонила? 

— Людину не можна до чогось змусити, Іро. Я не буду з Мілою. Але і з тобою не буду. Ви обидві будете жити далі, і без мене у вас все буде добре, ось побачиш, — його голос стає спокійнішим і стискає в руці ручку сумки. — Мені шкода, що я не виправдав твоїх сподівань. 

Я сиджу на ліжку і дивлюсь на нього. Мені хочеться кинутись йому на шию і попросити не йти, сказати, що я буду кохати за нас двох,  що ніколи не скажу ні слова навіть якщо він знову поїде до неї серед ночі, і буде виходити з квартири, щоб поговорити з нею. Зараз я готова витримати що завгодно, аби тільки він був поруч. Витримати й те, що він постійно повторює, що не кохає мене. Але я мовчу. Слова більше не мають сенсу. Я загадую, якщо він сам захоче залишитися, я буду все робити для того, щоб йому було добре, навіть якщо мені самій при цьому буде боляче…

Я думаю про те, чи скаже він: “Давай усе забудемо і спробуємо почати спочатку”. Мені дуже хочеться, щоб він це сказав. 

Але Вадим, не почувши нічого від мене у відповідь, просто розвертається і йде з кімнати. Ще за півхвилини я чую, як вхідні двері зачиняються. 

Я знову падаю на ліжко і невтішно ридаю. Мені здається, що моє життя скінчилося з цим його рішенням.

“Ні, — думаю я. — Мені треба повернути його! Він мені потрібен, я не зможу без нього!”

Я накидаю куртку і вибігаю з квартири, навіть не замкнувши двері. В голові єдина думка — я маю наздогнати Вадима. 

Збігаю сходами вниз, не чекаючи ліфта. На першому поверсі, мабуть, перегоріла лампочка, але я не звертаю уваги на темряву. Зараз я наздожену його… 

Цієї миті відчуваю, що чиїсь руки хапають мене за плечі, і до мого обличчя притуляється якась тканина з неприємним запахом. Хочу закричати, покликати на допомогу, але мені затискають рот, і з мого горла виривається лише ледве чутний стогін. Я згадую про браслет, хочу натиснути кнопку, але його немає на руці. Браслет залишився в квартирі, я сама його викинула… Ця думка стає останньою перед тим, як я втрачаю свідомість…