37. Міла. Хоч іноді...

Мама заходить без попередження, як завжди, і я ледве встигаю заховати телефон, з якого листувалася з Вадимом.

— Доню, ми тут поговорили з батьком і прийшли до важливого рішення, — одразу каже вона прямо з порогу. — Я наполягла, що треба повідомити тобі про це…

— Ти про що? — я здивовано дивлюся на неї. 

— Про те, що ти вже доросла дівчинка, — відповідає вона. — А Артем врятував твоє життя, ризикуючи собою. Ви заручились, і це прекрасно. Ми з батьком думаємо, що час організовувати весілля.

— Але нам потрібен час, щоб звикнути одне до одного, — кажу я перше, що спадає на думку. Думаю, що насправді моє життя врятував зовсім не Артем…

— Завтра подасте заяву в РАЦСі, а там буде декілька тижнів чи навіть місяць до весілля. Ми з батьком якраз одружились, коли були знайомі декілька місяців, — нагадує вона. — Я не покохала його одразу, але він змусив покохати його… — вона усміхається з ностальгією. 

— Я не розумію, навіщо так поспішати, — кажу я. — Я ж не вагітна, і ніхто з нас не смертельно хворий… Ми можемо побути зарученими кілька місяців, притертися одне до одного, і якщо не вийде бути разом — то принаймні не доведеться потім розлучатися…

— Якщо ти не зробиш так, батько відправить тебе за кордон, — вона зітхає. — Він сказав, що зробить це, щоб ти не підпала ні під чий "вплив". 

Отже, батько все ж не заспокоївся і вирішив “вжити заходів”, побачивши мене з “коханцем”... Що ж, він завжди був передбачливим. Але якщо я поїду за кордон, то не зможу більше бачитись із Вадимом. 

 — Добре, я зроблю це, — кажу я. 

— Як гора з плечей, — вона зітхає з полегшенням. — Добре, тоді я піду обрадую батька, — вона обіймає мене. — От побачиш, все буде добре, Міло… Ти точно будеш щаслива з Артемом, бо він кохає тебе. 

 — Так, я знаю… — неуважно кажу я, хоча всі мої думки про Вадима. Але ж він сам говогрив, що я маю вийти за Артема, що з ним я буду щаслива…

І все одно я не вірю, що він казав те щиро. Що він дійсно готовий віддати мене іншому чоловіку.

Мама виходить, а я знову дістаю телефон, у мене вже немає терпіння писати, і я одразу ж набираю номер Вадима, але він скидує виклик.

Я дивлюся на мобільний і зітхаю. Все ж було помилкою дзвонити, я ж знала, що він зараз з тією дівчиною…

Я відкриваю чат і пишу:

“Батьки наполягають, щоб через місяць я вийшла заміж за Артема…”

Хвилин пʼять повідомлення висить непрочитаним, я вже думаю, що він так і не Відповість мені, але несподівано телефон дзвонить. І це Вадим.

Я швидко відповідпаю:

 — Вибач, що потурбувала. Але мені так погано на душі…

Відчуваю, що сльози одразу наповнили очі, коли я почула його голос. Хоча в розмові з мамою я трималася спокійно, але перед Вадимом уже немає потреби прикидатися..

— Міло, що трапилось, чому ти плачеш? — питає він неголосно. 

— Я сподівалася, що це весілля буде не так швидко, — шепочу я в слухавку. — Але тато погрожує відправити мене за кордон, якщо я відмовлюся виходити за Артема, так, як вони вже запланували…

— Він кохає тебе. Той хлопець, Артем, — говорить Вадим. — Може, це і на краще. 

— Для тебе, звичайно, на краще, — зітхаю я. — А мені тепер так сумно… І все одно я не хочу їхати за кордон, бо тоді я не зможу хоч іноді бачити тебе…