35. Міла. Вадим

Я якусь мить дивлюся на нього широко розплющеними очима, не в змозі повірити, що почула саме ці слова. 

Потім дуже спокійно кажу:

— Добре. Дякую, що сказав. Я більше не потривожу тебе. 

Він виглядає абсолютно незворушним. Ніби не розбив мені щойно серце, а просто сказав якусь звичайну річ, типу яка зараз погода. Мені дуже погано і боляче усвідомлювати, наскільки йому все одно. 

— Все одно я завжди прийду тобі на допомогу, що б там не трапилось, — каже врешті-решт. — Не знімай браслет, будь ласка, Міло. 

— Я сподіваюся, що більше твоя допомога мені не знадобиться, — відповідаю я, відводячи погляд кудись убік. Не можу дивитися на нього, щоб не видати себе, не показати ті емоції, які зараз вирують у мені. 

Мені хочеться впасти на коліна, вчепитися у нього і благати, щоб він не йшов, не зникав з мого життя. Але що це дасть? Він не кохає мене… Тому все має бути саме так. Попрощатися і піти в будинок, і тільки там нарешті дати волю сльозам. Я не хочу, щоб він бачив, як мені погано…

— Міло, це ти? — чую, як зі сторони будинку мене гукає батько. — Що ти тут робиш? Хто там з тобою?

— Пробач, — Вадим зазирає мені в очі, мені на мить здається, що я бачу там такий самий біль, який вирує і у мені самій.

Він торкається моєї руки, а потім швидко біжить геть, до паркану. 

Я проводжаю його постать очима, а коли він зникає, чую прямо над вухом:

— Міло! Що ти тут робиш посеред ночі? Чому ігноруєш мої запитання? Хто був з тобою? Я бачив чоловіка! — каже батько роздратованим голосом.

— Тобі здалося, — кажу я. — Не було тут ніякого чоловіка. 

— Ні, Міло, мені не здалося, — він виглядає сердитим. — У тебе весілля на носі, сподіваюсь, ти про це не забула? 

—  Не забула, — кажу я. — Але це не значить, що я не можу гуляти по власному подвір’ю. І що мене постійно треба контролювати! 

— Ти — моя донька і спадкоємиця, і я буду тебе контролювати! — не погоджується батько. — Принаймні поки мізки не стануть на місце. Подумати тільки… Зустрічалась з якимось чоловіком. То твій коханець? Коли тільки встигла завести його? Артем такий хороший хлопець, він з хорошої родини і кохає тебе! Він навіть під ніж заради тебе поліз!

— Не ліз він ні під який ніж, — чомусь згадка Артема мене дратує. — Його по голові вдарили!

— Це такий вислів! — закипає він. — Він ризикував заради тебе життям, дурепа малолітня! Таких чоловіків треба берегти!

— У мене немає ніякого коханця, — кажу я втомлено. — Заспокойся. Я вийду заміж за Артема, що ти ще хочеш від мене? 

— Пробач, що був зарізкий, — він все ж заспокоюється, а потім подає мені руку. — Я просто переживаю за тебе. Ти така добра і наївна, молода… Не хочу, щоб ти зробила помилку, про яку потім шкодуватимеш все життя. 

 — Розумію, —  я зітхаю. — Не переживай, будь ласка. У нас все буде добре….

— Добре, — він киває. — Ходімо додому… 

Я йду за ним до будинку. А вже коли усамітнююся в своїй кімнаті, беру телефон і пишу Вадиму. Він казав, що я можу писати йому. Добре, ми будемо лише друзями, я ніколи більше не зізнаюся йому в коханні. Але я не зможу повністю викинути його із свого життя. Краще хай він бачить у мені подругу, але я не зможу без нього…

“Як ти? — запитую я. — Благополучно  дістався додому?”

"Ще не зайшов. Сиджу на лавці у дворі. Хоча б вночі можу спокійно посидіти на вулиці, щось в цьому є заспокійливе, не знаю. А ти як? Батько сильно сварився? Він, здається, встиг мене побачити…"

“Він подумав, що ти мій коханець, — я поставила смайлик. — Але нічого страшного, ми знайшли спільну мову і він не розгнівався. Я хочу подякувати тобі, що приїхав сьогодні…”