ІРА
— Щось щодо дружби я трохи сумніваюсь, — він тихо сміється. — Бо до цього моменту мені весь час хотілось йому врізати. Та й моя сімʼя — це тільки ти. І так буде завжди.
— Ти для мене теж найважливіший. І так буде завжди. Коли ти зустрінеш жінку, яку покохаєш, я, мабуть, теж буду трохи ревнувати, — я усміхаюсь. — Але будь ласка, якщо бажаєш мені щастя, не намагайся розлучити з Вадимом.
— Ну, між Вадимом і мною не кажи, що я тобі важливіший, — він зітхає. — І так, я дійсно ревную.
— Ви однаково мені важливі, — кажу я. — Як два ока чи вуха — адже не можна сказати, що одне потрібніше. Тільки з обома людина добре почувається. Так і ви для мене.
Рома знову зітхає і пригортає мене ще ближче до себе. Цілує в маківку і каже:
— Просто ти дуже добра, як і завжди… Але ти — це ти. Тут я нічого не зроблю. Навіть якщо ця доброта ранить твоїх близьких. Давай посидимо так. Я дуже скучив за тобою, Іро.
— Добре, давай не будемо сперечатися, — відповідаю я. — У нас не так багато часу, щоб витрачати його на неприємні речі.
Я вдихаю добре знайомий запах, пригортаюся до Роми і на мить мені здається, що я повертаюся в дитинство, коли найбільшою проблемою була двійка з математики чи те, що сусідський хлопець не запросив на танець на шкільній дискотеці. Тоді мені здавалося, що життя нудне і треба швидше стати дорослою. Якби ж знати, що коли виростеш, все стає набагато складнішим…
***
Коли електричка зупиняється, ми з Ромою виходимо на рідній станції і просто переходимо на протилежний бік, куди електричка розвертається, щоб їхати назад до Києва.
— Назад поїдеш сама, попроси його тебе зустріти, — Рома зазирає мені в очі і знов трохи стискає мою долоню. — На вулицях багато придурків, а на момент твого повернення до міста вже потемнішає.
— Я думала, ми й назад поїдемо разом, — мені стає сумно, бо ж я розраховувала ще трохи часу провести поряд із братом. — Ми так мало часу пробули разом, і от знову потрібно розставатися…
— Я постараюсь вирішити свої проблеми якомога швидше, щоб ми знов могли вільно бачитись, Іро, — він подається вперед і цілує мене в щоку. — Я дуже сильно люблю тебе, мала.
— Я теж тебе люблю. Будь обережний, — шепочу, міцно обіймаючи його.
— Ти теж будь обережна, — він відпускає мою долоню. — Іди. Напиши, коли приїдеш додому.
— Добре, напишу, — я ще раз дивлюся на нього, немов стараючись запам’ятати його обличчя. — До зустрічі! Сподіваюся, скоро нам уже не доведеться переховуватись!
Він киває і я йду до електрички. Коли сідаю на місце, дивлюсь у вікно і помічаю, що Рома теж дивиться на мене. Електричка рушає, а ми так і дивимось одне на одного, поки він не зникає з поля мого зору.
В цю мить я згадую, як на випускному хлопець з мого класу, який дуже мені подобався, ледь не вмовив мене втекти з вечора з ним, а Рома мене впіймав і забрав додому.
Він тоді так злився, вже був студентом і приїхав з міста спеціально на мій випуск, а я змусила його так хвилюватись. Ще й випила… Ото мені було соромно того разу… Але Рома ніколи не дорікав мені. Ні за те, ні за інші мої проколи. Він просто завжди був поруч. Завжди до того моменту, як зник. Але тепер він повернувся і більше не зникне… Я вірю в це…
ІРА
Коли я заходжу додому, то бачу, що взуття і одяг Вадима на місці. Я проходжу до вітальні і помічаю, що він сидить за ноутбуком. Коли помічає мене, то усміхається і каже:
— Привіт, я, схоже, запрацювався, — він зазирає мені в очі. — Здається, ти тільки поїхала, а вже знову тут. Як поїздка?
— Добре, я зустрілась з подругою, — кажу я. — А в тебе як справи? Бачу, ти задоволений чимось.
— Я знайшов дещо… Нарешті прямі докази того, що мій колись найкращий друг мене зрадив. Отже, я помилився, саме Макс винен в тому, що сталося, він хотів продати фірму і заробити на моїй смерті максимально багато… Значить, це він підлаштував ту аварію і він у всьому винен.
— Ти не повірив мені, коли я розповідала, як він називав тебе психічно хворим? — зітхаю я.
— Мені не хотілось вірити, але ці документи вкупі з тими інтервʼю… Вкупі з тим, що він ніяк не розслідував мою смерть, а тільки прибрав все до рук… Все це разом показує, що він винний….
— І що ти тепер плануєш з усім цим робити? — запитую я.
— Я маю знайти більше доказів. Мені потрібні документи. Можливо, варто найняти хакера, — припускає Вадим. — Якщо в мене буде документообіг, якщо я все це перевірю через юристів… Можливо, знайду лазівку, як це повернути. А потім, щойно я це поверну, винний в усьому має заплатити таку ж ціну, яку заплатила моя родина.
— Ти вб’єш його? — від рішучості, з якою він промовляє ці слова, у мене по спині пробігає холодок.
— Він вбив мою родину, — Вадим зазирає мені в очі. — А потім ще й мою секретарку. Повісив це на мене. Думаєш, він не заслуговує на смерть? Я ще нікого не вбивав, але за те, що він зробив… Я вважаю, що за це ціна може бути тільки одна, Іро.
— Але мені страшно, раптом поліція дізнається, хто це зробив? І тебе посадять за ґрати?
— Побачимо, — він знизує плечима. — Мені вже втрачати практично нічого. Але винний має заплатити. Якщо тебе лякає подібне, то, можливо, мені все ж варто піти. Дійсно, коли я приведу свій план в дію, я вже не буду тією людиною, яку ти покохала, я це розумію. Але я не можу лишити його безкарним.
#109 в Детектив/Трилер
#56 в Детектив
#1474 в Любовні романи
#711 в Сучасний любовний роман
кохання та пригоди, протистояння характерів, інтриги і таємниці
Відредаговано: 14.12.2024