34. Вадим. Міла

— Будь ласка, швидше, я доплачу,...

Водій киває і рушає з місця,а я тим часом відкриваю контакти і набираю Мілу. У мене є її номер після того викрадення, але я ще ніколи його не набирав. Серце бʼється, як скажене. Йдуть довгі гудки, але Міла не відповідає.

— Я дуже поспішаю, — знов кажу водієві, і він таки нормально пришвидшується. 

Маячок показує, що Міла вдома… Але я памʼятаю, що трапилось з нею минулого разу в її ж домі. Якщо той псих знову повернувся, якщо з її голови впаде хоч волосинка, я його вбʼю…

Я розплачуюсь з таксистом і щойно той їде, перелажу через паркан. Рухаюсь в напрямку точки, а вона не в приміщенні, а біля озера, та ще й рухається. Хоча, коли я вже майже дістаюсь місця, точка завмирає. Я озираюсь і бачу Мілу біля води. Вона сидить на кофті і обіймає себе за плечі. 

Серце стискається, невже я не встиг і хтось образив її?... Якщо так, то той хтось за це дуже дорого поплатиться. 

Я підходжу ближче. Хочу заговорити, але натомість піддаюсь якомусь пориву і обіймаю її зі спини:

— Ти в порядку?...

— Ти приїхав… — шепоче вона.  

— Що трапилось? — я зазираю їй в очі. 

— Мені хотілося побачити тебе, — Міла починає плакати. — Я не можу без тебе! Мені не потрібен ніхто інший! 

— Міло… — я зітхаю. Хочеться, дуже хочеться насварити її. Але вона плаче, і я не можу так вчинити. 

Повертаю її обличчям і пригортаю до себе. Все ж я занадто радий, що з нею нічого не сталося, щоб зараз влаштовувати розбірки. 

— Вибач мені, — схлипує вона. — Мені не треба було цього робити… Просто я подумала, що ми можемо більше ніколи не побачитись…

— Ти можеш в будь-яку мить написати мені. Я відповім, обіцяю, — я прибираю сльозинку з її щоки і зазираю їй в очі. 

— Чому життя таке несправедливе? Чому ми не можемо бути разом? — запитує вона.  — Я можу все покинути… Мені ніхто і ніщо не потрібне, можу зникнути, давай поїдемо кудись, де нас не будуть шукати, де нас ніхто не знає… Тільки ти і я…

— Пробач, але ми з тобою дійсно не можемо, — я проводжу долонею по її щоці. — Я не можу, — додаю твердішим тоном. — У тебе одне життя, один світ. В мене все зовсім інше. І може ти ще не зрозуміла, але я по суті біглий злочинець. 

 — Навіщо тобі залишатися тут? Давай поїдемо десь за кордон, змінимо імена, документи, — каже вона з надією в голосі. 

— У мене є ціль, — я сковтую слину. — Ціль, заради якої я все ще продовжую боротися і жити, хоч часто не хочеться. Моя ціль тут. "Тут" це не просто в цьому місті, а конкретно в цьому будинку, принаймні частина цієї цілі. Я — погана людина. Ти маєш триматись від мене подалі. 

 — Я нічого не розумію, — говорить Міла. — Що тобі потрібно в нашому будинку? Може, я зможу допомогти тобі отримати це. І тоді ми будемо вільними…

— Я певно більше ніколи не буду вільним, — я переплітаю наші пальці. — Але ти будеш. Ти маєш бути з Артемом. Він підходить тобі. А ми з тобою… Це не кохання, — на цих словах я відпускаю її руку. — Ти просто хочеш піти наперекір рідним. А я… Я відчуваю за тебе відповідальність через те, що врятував. 

— Це за ту дівчину ти відчуваєш відповідальність! — вигкукнула Міла, відсторонюючись від мене. — Тобі незручно сказати їй, що насправді ти кохаєш мене! Але це непправильно!  Не можна бути з кимось лише з почуття обов’язку, це не принесе щастя ні їй, ні тобі! 

— Я тебе не кохаю, — все ж кажу ці слова, певно, треба було давно їх сказати і тоді вона б могла просто жити далі. Голос тримаю рівним, вся витримка йде на це. Я не буду з нею, нізащо. У таких пар не буває хепі-енду…