Іра
Я дуже боюся, що Вадим зараз скаже: “Я більше не кохаю тебе, вибач, але це справжня причина, через яку я збираюся піти від тебе. Я кохаю Мілу, і хочу бути з нею, хоча ми мало знайомі..” Дивлюся йому в очі, бажаючи проччитати у них його ставлення до себе. Раптом це лише вдячність і жалість, та нічого більше?
Він відпускає одну з моїх долоней і торкається кінчиками пальців моєї щоки:
— Якщо залишишся зараз, шляху назад може не бути… Я можу бути в бігах, в розшуку, якщо вони дізнаються, що я живий… ти готова до подібного? — він зазирає мені в очі.
— Так, я готова до всього, тільки не залишай мене, будь ласка, — шепочу я, відчуваючи, що очі переповнюються сльозами. — Я не зможу без тебе… Я дуже кохаю тебе, — шепочу я. — Якщо треба, я віддам життя за тебе, тільки не кидай мене…
— Я теж готовий віддати за тебе життя, — каже він тихо. І я бачу, що він щирий зі мною зараз.
— Разом ми все подолаємо, я впевнена в цьому, — кажу я, вже трохи заспокоївшись. — Можна попросити проо допомогу слідчого, з яким я зустрічалась. Він хороша людина..
— Я не готовий довірити своє життя незнайомцю, пробач, Іро, — Вадим хитає головою. — Сподіваюсь, ти не видаси мене. Не можна довіряти нікому, купити можуть практично будь-кого.
— Я нікому нічого про тебе не розповідала, — кажу я. — Навіть коли той твій партнер змусив мене на короткий час засумніватися в тому, що ти говориш правду, я все одно йому не видала, де ти знаходишся. Мабуть, навіть якби я дізналася, що ти обманюєш мене, я б усе одно пробачила тобі. Бо кохаю…
***
Коли Вадим іде в душ, у мене дзвонить телефон. Я бачу незнайомий номер, і серце наповнюється тривогою. Та все ж відповідаю, і чую у слухавці голос Роми.
— Іро, ти хотіла зустрітися, це бажання все ще в силі? — нагадує він.
— Так, дуже хотіла і хочу зараз, — кажу я.
— Я пришлю тобі білет. Поговоримо в електричці до села бабусі. А потім поїдеш назад. Завтра зможеш взяти вихідний? Але не казати своєму Вадимові… — одразу уточнює Рома.
— Добре, — кажу я. — А де ти зараз? В Києві чи в іншому місті?
— Я завжди був поруч, Іро, — Рома тихо зітхає. — Але зараз доводиться трохи тримати дистанцію. Сама розумієш через кого.
— Мені сумно, що ти не з’явився в моєму житті раніше, я ж думала, що тебе вже немає серед живих, — я зітхаю.
— Пробач за це. Так було безпечніше для тебе. Але зараз обставини змінились. Дуже чекаю на нашу зустріч. Люблю тебе, динозаврику…
Іра
Увечері я запитую у Вадима:
— Які в тебе плани на завтра?
— Я маю зайнятись своїми ворогами всерйоз. Нарешті трохи прийшов в себе після смерті Марини. У мене є документи, маю піти до юристів, а ще, певно, найняти стеження за Максом. Або слідкувати самому. Тут ще незрозуміло, як краще, — розмірковує він.
— Мені потрібно з’їздити в село до подруги, нічого, якщо мене в першій половині дня не буде?
— Ти не казала про це, — він зазирає мені в очі. — Ну, якщо тобі треба, авжеж, їдь.
— Вона захотіла побачитися, там якісь проблеми в неї, — мені неприємно обманювати, але я так хочу побачити Рому… — Я недовго, скоро повернусь.
— Добре, — Вадим киває. — Бережи себе.
— Ти теж бережи себе, — я обіймаю його. — Кохаю тебе…
***
Електричка від’їздить від вокзалу, людей у будній день небагато, час пік уже минув. Я сиджу біля вікна і дивлюся на знайомі краєвиди, у дитинстві ми з братом часто їздили в село на вихідні, а влітку проводили там майже всі канікули. Потім бабуся померла, батьки продали її хату… Але пам’ять з дитинства така сильна, що мені здається, я бачила усі ці ліси і річки зовсім недавно…
Я замислилась, тому коли мені кладуть на плече руку, здригаюся і обертаюсь. Одразу бачу Рому, встаю і обіймаю його:
— Я так скучила, — кажу тихо, щоб не привернути до нас зайвої уваги.
— Я теж дуже скучив, маленька, — він обіймає мене у відповідь. Притискає до себе трохи сильніше. Я відчуваю себе в безпеці і розумію, що мені дуже сильно його не вистачало усі ці місяці.
— Як ти? — запитую, коли ми нарешті сідаємо, все ще тримаючись за руки.
— Тепер набагато краще. Бачу, що ти не змінилась, і мені спокійніше, — він трохи стискає мою долоню. — Всі ці місяці мені довелось переховуватись. Я втік майже одразу, пощастило, що вони вирішили мене перевезти кудись. Певно, планували десь вбити, але ти ж мене знаєш, я міцний горішок, — Рома усміхається. — За тобою довгий час стежили, і я не міг видавати себе. Тільки нещодавно вони зняли тебе з мушки. Думали, що я зʼявлюсь до того, але я був обережний.
— Я дуже рада, що в тебе все добре, — кажу я.
— Вадим тобі не пара, — Рома зазирає мені в очі. — Він наражає тебе на небезпеку.
— Я не відмовлюся від нього, — хитаю головою і благально дивлюся на брата. — Дуже кохаю його, а він мене.
— Ти любиш всіх рятувати, — Рома зітхає. — Як колись в дитинстві врятувала мене, тепер хочеш врятувати його. А я ж тобі був так само ніхто, як і він, бо ми з тобою не рідні по крові. Але Іро, зараз не так, як тоді. Ти в небезпеці. А він тебе не кохає, бо якби кохав, то нізащо не наражав би на цю небезпеку.
#150 в Детектив/Трилер
#78 в Детектив
#1907 в Любовні романи
#902 в Сучасний любовний роман
кохання та пригоди, протистояння характерів, інтриги і таємниці
Відредаговано: 14.12.2024