33. Іра. Хочеться плакати

Коли я заходжу додому, то бачу, що взуття і одяг Вадима на місці. Я проходжу до вітальні і помічаю, що він сидить за ноутбуком. Коли помічає мене, то усміхається і каже:

— Привіт, я, схоже, запрацювався, — він зазирає мені в очі. — Здається, ти тільки поїхала, а вже знову тут. Як поїздка? 

— Добре, я зустрілась з подругою, — кажу я. — А в тебе як справи? Бачу, ти задоволений чимось. 

— Я знайшов дещо… Нарешті прямі докази того, що мій колись найкращий друг мене зрадив. Отже, я помилився, саме Макс винен в тому, що сталося, він хотів продати фірму і заробити на моїй смерті максимально багато… Значить, це він підлаштував ту аварію і він у всьому винен. 

— Ти не повірив мені, коли я розповідала, як він називав тебе психічно хворим? — зітхаю я. 

— Мені не хотілось вірити, але ці документи вкупі з тими інтервʼю… Вкупі з тим, що він ніяк не розслідував мою смерть, а тільки прибрав все до рук… Все це разом показує, що він винний….

 — І що ти тепер плануєш з усім цим робити? — запитую я. 

— Я маю знайти більше доказів. Мені потрібні документи. Можливо, варто найняти хакера, — припускає Вадим. — Якщо в мене буде документообіг, якщо я все це перевірю через юристів… Можливо, знайду лазівку, як це повернути. А потім, щойно я це поверну, винний в усьому має заплатити таку ж ціну, яку заплатила моя родина. 

— Ти вб’єш його? — від рішучості, з якою він промовляє ці слова, у мене по спині пробігає холодок. 

— Він вбив мою родину, — Вадим зазирає мені в очі. — А потім ще й мою секретарку. Повісив це на мене. Думаєш, він не заслуговує на смерть? Я ще нікого не вбивав, але за те, що він зробив… Я вважаю, що за це ціна може бути тільки одна, Іро. 

— Але мені страшно, раптом поліція дізнається, хто це зробив? І тебе посадять за ґрати? 

— Побачимо, — він знизує плечима. — Мені вже втрачати практично нічого. Але винний має заплатити. Якщо тебе лякає подібне, то, можливо, мені все ж варто піти. Дійсно, коли я приведу свій план в дію, я вже не буду тією людиною, яку ти покохала, я це розумію. Але я не можу лишити його безкарним.

— Ти сумніваєшся в мені? — я зазираю йому в очі. — Даремно. Я кохатиму тебе завжди, у будь-яких обставинах. Ти завжди будеш для мене найкращим. Просто чи варта помста того, щоб перекреслити своє власне майбутнє?

— Далі буде видно, — Вадим переплітає наші пальці. — Я все ще не знаю, чи є в мене хоч якесь майбутнє, бо все ще живу минулим…

***

В якусь мить я відчуваю, ніби мені стає холодніше. Ніби обійми, в яких я була, зникли. Я починаю крутитись і врешті-решт розплющую очі. Бачу, що Вадима немає на ліжку поруч зі мною. 

Я відчуваю якесь ніби дежавю, як було тоді, коли він так само вночі кудись поїхав. Та не кудись, а до тієї дівчини. Невже з нею знову щось трапилось? Але чому він не сказав мені, просто тихо пішов? 

Хоча, може, Вадим просто на кухні чи в ванній, а я вже придумала щось найгірше. Виходжу зі спальні і бачу, що горить світло в передпокої. Але Вадима немає. Мабуть, він забув вимкнути його. 

Мені хочеться плакати. Чому він так чинить? Він же знає, що я страждаю від того, що він біжить до тієї дівчини за першим її сигналом. 

Я виходжу на кухню і бачу у вікно фігуру Вадима. Він якраз сідає в таксі. Машина мигає фарами і від’їжджає, і я знову бачу лише безлюдний двір. Я дивлюся на свій браслет з кнопкою виклику і думаю: якби я зараз натиснула її, чи повернувся б Вадим? Кого б він тоді обрав? 

Але я її не натискаю…