31. Іра. Все буде добре

Увечері я запитую у Вадима: 

— Які в тебе плани на завтра? 

— Я маю зайнятись своїми ворогами всерйоз. Нарешті трохи прийшов в себе після смерті Марини. У мене є документи, маю піти до юристів, а ще, певно, найняти стеження за Максом. Або слідкувати самому. Тут ще незрозуміло, як краще, — розмірковує він. 

— Мені потрібно з’їздити в село до подруги, нічого, якщо мене в першій половині дня не буде? 

— Ти не казала про це, — він зазирає мені в очі. — Ну, якщо тобі треба, авжеж, їдь. 

— Вона захотіла побачитися, там якісь проблеми в неї, — мені неприємно обманювати, але я так хочу побачити Рому… — Я недовго, скоро повернусь. 

— Добре, — Вадим киває. — Бережи себе. 

— Ти теж бережи себе, — я обіймаю його. — Кохаю тебе…

***

Електричка від’їздить від вокзалу, людей у будній день небагато, час пік уже минув. Я сиджу біля вікна і дивлюся на знайомі краєвиди, у дитинстві ми з братом часто їздили в село на вихідні, а влітку проводили там майже всі канікули. Потім бабуся померла, батьки продали її хату… Але пам’ять з дитинства така сильна, що мені здається, я бачила усі ці ліси і річки зовсім недавно…

Я замислилась, тому коли мені кладуть на плече руку, здригаюся і обертаюсь. Одразу бачу Рому, встаю і обіймаю його:

— Я так скучила, — кажу тихо, щоб не привернути до нас зайвої уваги. 

— Я теж дуже скучив, маленька, — він обіймає мене у відповідь. Притискає до себе трохи сильніше. Я відчуваю себе в безпеці і розумію, що мені дуже сильно його не вистачало усі ці місяці. 

— Як ти? — запитую, коли ми нарешті сідаємо, все ще тримаючись за руки. 

— Тепер набагато краще. Бачу, що ти не змінилась, і мені спокійніше, — він трохи стискає мою долоню. — Всі ці місяці мені довелось переховуватись. Я втік майже одразу, пощастило, що вони вирішили мене перевезти кудись. Певно, планували десь вбити, але ти ж мене знаєш, я міцний горішок, — Рома усміхається. — За тобою довгий час стежили, і я не міг видавати себе. Тільки нещодавно вони зняли тебе з мушки. Думали, що я зʼявлюсь до того, але я був обережний.

— Я дуже рада, що в тебе все добре, — кажу я. — Звісно, хочеться бачитися частіше, але все одно в мене ніби камінь з душі впав, коли я дізналася, що ти живий. А коли ти сказав що ми можемо зустрітися, то це взагалі було велике щастя для мене. 

— Вадим тобі не пара, — Рома зазирає мені в очі. — Він наражає тебе на небезпеку. 

— Я не відмовлюся від нього, — хитаю головою і благально дивлюся на брата. — Дуже кохаю його, а він мене. 

— Ти любиш всіх рятувати, — Рома зітхає. — Як колись в дитинстві врятувала мене, тепер хочеш врятувати його. А я ж тобі був так само ніхто, як і він, бо ми з тобою не рідні по крові. Але Іро, зараз не так, як тоді. Ти в небезпеці. А він тебе не кохає, бо якби кохав, то нізащо не наражав би на цю небезпеку. 

— Він хотів піти, щоб, як ти кажеш, не наражати мене на небезпеку. Але я сама змусила його залишитись. Так що тут твої звинувачення безпідставні. 

— Людину неможливо змусити, — Рома переплітає наші пальці. — Просто йому так зручно. 

— Він думає про мене, — я зітхаю. — Хоче, щоб мені було добре. 

— Може, і думає, але не кажи, що кохає. Бо якби кохав, повір, він би залишив тебе, — Рома відводить погляд, але все ще тримає мене за руку. 

— Чому ти такий жорстокий? — на мої очі навертаються сльози. — Сам мене залишив, тепер хочеш, щоб Вадим теж пішов? 

— Мені шкода, — Рома обіймає мене, кладе мою голову собі на плече і гладить, як маленьку. — Пробач, що залишив тебе. А Вадим… Авжеж, це твій вибір. Я не можу вирішувати за тебе. 

— У нас все буде добре, — кажу я. — Він скоро вирішить свої проблеми, ось побачиш. Ми будемо щасливі. Ти теж зможеш вийти на світло. Познайомишся з Вадимом. Ви подружитесь. Ми будемо як одна сім'я.