30. Іра. Люблю тебе...

Я дуже боюся, що Вадим зараз скаже: “Я більше не кохаю тебе, вибач, але це справжня причина, через яку я збираюся піти від тебе. Я кохаю Мілу, і хочу бути з нею, хоча ми мало знайомі..” Дивлюся йому в очі, бажаючи проччитати у них його ставлення до себе. Раптом це лише вдячність і жалість, та нічого більше? 

Він відпускає одну з моїх долоней і торкається кінчиками пальців моєї щоки: 

— Якщо залишишся зараз, шляху назад може не бути… Я можу бути в бігах, в розшуку, якщо вони дізнаються, що я живий… ти готова до подібного? — він зазирає мені в очі.

 — Так, я готова до всього, тільки не залишай мене, будь ласка, — шепочу я, відчуваючи, що очі переповнюються сльозами. — Я не зможу без тебе… 

— Не плач, будь ласка, — Вадим подається вперед і торкається губами моїх губ, прикриваючи очі.

 — Я дуже кохаю тебе, — шепочу я. — Якщо треба, я віддам життя за тебе, тільки не кидай мене…

— Я теж готовий віддати за тебе життя, — каже він тихо. І я бачу, що він щирий зі мною зараз. 

— Разом ми все подолаємо, я впевнена в цьому, — кажу я, вже трохи заспокоївшись. — Можна попросити проо допомогу слідчого, з яким я зустрічалась. Він хороша людина..

— Я не готовий довірити своє життя незнайомцю, пробач, Іро, — Вадим хитає головою. — Сподіваюсь, ти не видаси мене. Не можна довіряти нікому, купити можуть практично будь-кого. 

 — Я нікому нічого про тебе не розповідала, — кажу я. — Навіть коли той твій партнер змусив мене на короткий час засумніватися в тому, що ти говориш правду, я все одно йому не видала, де ти знаходишся. Мабуть, навіть якби я дізналася, що ти обманюєш мене, я б усе одно пробачила тобі. Бо кохаю…

— Пробач, що тобі доводиться через стільки всього проходити через мене, — він пригортає мене до себе і цілує в скроню. 

 — Я ж уже сказала, що готова на все заради тебе. Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, ти можеш розраховувати на мене…

***

Коли Вадим іде в душ, у мене дзвонить телефон. Я бачу незнайомий номер, і серце наповнюється тривогою. Та все ж відповідаю, і чую у слухавці голос Роми. 

— Іро, ти хотіла зустрітися, це бажання все ще в силі? — нагадує він. 

— Так, дуже хотіла і хочу зараз, — кажу я. 

— Я пришлю тобі білет. Поговоримо в електричці до села бабусі. А потім поїдеш назад. Завтра зможеш взяти вихідний? Але не казати своєму Вадимові… — одразу уточнює Рома.

— Так, зможу, звичайно. Але чому ти так проти нього налаштований? Він не зробить тобі нічого поганого…

— Бачиш ти, чи ні, але навколо нього вмирають люди, Іро, — він зітхає. — Він несе смерть. Просто ти засліплена. Але якщо ти не готова бачитись без нього, то значить, так і буде. І ми не зустрінемось.

 — Ні, я готова, — швидко кажу я. — Скажу йому, що зустрічаюся з подругою. Мені дуже хочеться тебе побачити. 

— Тоді так і зробимо. Не забудь паспорт, в електричках перевіряють документи. В мене буде підробний, — відповідає Рома.

— Добре,  — кажу я. — А де ти зараз? В Києві чи в іншому місті? 

— Я завжди був поруч, Іро, — Рома тихо зітхає. — Але зараз доводиться трохи тримати дистанцію. Сама розумієш через кого. 

 — Мені сумно, що ти не з’явився в моєму житті раніше, я ж думала, що тебе вже немає серед живих, — я зітхаю. 

— Пробач за це. Так було безпечніше для тебе. Але зараз обставини змінились. Дуже чекаю на нашу зустріч. Люблю тебе, динозаврику…