28. Міла. Він буде хорошим чоловіком і батьком...

Я дивлюся на Артема і думаю, що він буде хорошим чоловіком, турботливим батьком, він кохає мене… Чому я досі сумніваюся? Я не потрібна Вадиму. Мені слід будувати своє власне життя…

— Так, я згодна, — тихо відповідаю і усміхаюсь, хоча мені більше хочеться плакати. 

— Міло… — він обіймає мене з ніжністю, виглядає таким щасливим. — Кохаю тебе… — на цих словах подається вперед і цілує мене в губи.

 Я відповідаю на поцілунок, але думаю про Вадима. Ну чому, чому це не він робить мені пропозицію? Якби це був він, я б почувалася найщасливішою у світі..

— Давай зробимо фото на згадку, — пропоную я, щоб трохи відволіктися від непроханих думок. 

— Так, авжеж, — він дістає мобільний. — Міло, я такий щасливий, це все ти зробила зі мною… Знаєш, коли батько казав, що познайомить мене з дівчиною, я не міг уявити, що реально закохаюсь… 

 — Я думала відшити тебе, — кажу, усміхаючись. — Мене злило, що батьки щось хотіли вирішити за нас..

— Мене теж це дратувало, — він усміхається і чмокає мене в щоку і робить селфі. — Але все вийшло якнайкраще, — додає пошепки мені на вухо.

 — Так, — кажу я, — сфоткай ще наші руки з обручками, я викладу в Інсту. Хай читачі будуть заінтриговані…

В цю мить я думаю про Вадима. Тільки про нього і нікого більше. Хочу, щоб він страждав так само, як страждаю через нього зараз я…

Артем робить все, що я скажу і відправляє мені фотки:

— Ти ж хоч відміть мене… Це найщасливіший день в моєму житті!

— Так, зараз все зроблю, — я викладаю фото і відмічаю його. — Все, тепер уже пізно відступати! Ми повідомили весь світ про нас із тобою! 

— Кохаю, — знову повторює він, і знову цілує. 

В кожному його дотику і поцілунку стільки любові і ніжності… 

Якусь мить мені хочеться все зупинити, сказати йому правду… Я кохаю іншого. Я не хочу обманювати Артема… Але я мовчу. Сама не знаю чому. Думаю, що, можливо, кохання прийде з часом? Я зможу забути Вадима і покохаю свого майбутнього чоловіка. Дуже на це сподіваюся…

***

— Міло… — коли ми сидимо на задньому сидінні таксі, Артем весь час обіймає мене і вкриває короткими поцілунками, а між ними тихо запитує: — Може, поїдемо до мене?...

 — Добре, — кажу я, — давай поїдемо…

Він називає таксисту нову адресу, і продовжує обіймати і цілувати мене. Ми доїжджаємо доволі швидко. Машина зупиняється, Артем розплачується з такистом. Я думаю про те, що можна ще зараз сказати про все, а якщо не скажу — це буде точка неповернення. Але я мовчу… 

Ми виходимо з машини, Артем всю дорогу до підʼїзду і квартири тримає мене за руку. Я бачу, що він трохи схвильований, але дуже щасливий тим, як розвиваються події. 

Коли ми заходимо до квартири, він все так само веде мене за руку до самої спальні і обережно вкладає на неї, лягаючи зверху і зазираючи мені в очі:

— Ти — найкраще, що було зі мною в житті, — шепоче, погладжуючи мене по щоці. 

 — Дякую, — тільки й можу я промовити, відчуваючи, що от-от розплачусь, і тільки зусиллям волі залишаючись спокіійною. 

— Міло, ти тремтиш, — раптом каже Артем, миттю злазячи з мене, і обіймаючи вже лежачи на боку. Він цілує мене в скроню і шепоче: — Якщо ти не готова… Це нормально. Я хочу, щоб тобі було добре. 

 — Я трохи хвилююся, — відповідаю я. — Але мені добре. Просто я втомилася…

Раптом сльози все ж з’являються з-під повік і течуть по щоках. 

— Мила моя, не плач, будь ласка, ну не плач… — він пригортає мене до себе. — Давай просто поспимо поруч сьогодні, що думаєш? 

 — Так, — киваю я, відчуваючи неабияке полегшення. — Ти дуже хороший…

— Я ніколи не зроблю тобі погано, чи боляче, я обіцяю, — він знов цілує мене в скроню. — І зроблю все, щоб ти була щасливою. 

 — Я хочу, щоб ти теж був щасливим, — шепочу я. І цієї миті мені здається, що я зможу переламати себе і бути знову щасливою…