Холодна помста

13. Дзвінок з минулого і руки в крові

ІРА

Може, це неправильно, але мені хочеться, щоб Вадим скоріше пішов. Мені не терпиться залишитися самій. Він навіть дратує своїми обіймами. Не розуміє, що зараз я думаю тільки про брата, який надіслав мені ту листівку. Рома живий! Але чому він не прийшов до мене в квартиру, він же має ключ? Через Вадима?

Я зітхаю, знову дістаючи з кишені листівку і вдивляючись у почерк Романа. Так, він найрідніша мені людина, хоч і не рідний по крові… Але  яке це має значення, коли ніхто ніколи не розумів мене і не турбувався про мене, так як він? Мабуть, тому його зникнення так боляче вдарило по мені, що я подумала — я йому більше не потрібна. Але тепер я переконалася, що це не так. 

Я довго не наважуюся подзвонити, мені стає страшно, що це помилка, чийсь злий жарт, а на тому боці виявиться не брат, а якийсь незнайомець. І все ж, коли переробила всю домашню роботу, беру телефон і набираю номер, написаний рукою Роми. 

Коли чую його голос, то одразу починаю плакати. Не можу сказати ні слоіва, тільки схлипую у слухавку. 

— Мала, ну ти чого? — тихо каже Рома врешті-решт. — Все ж добре. 

— Я боялася, що більше ніколи не знайду тебе, — кажу я крізь сльози. 

— Я завжди спостерігав за тобою, весь цей час, — відповідає Рома. — Але мені не можна наближатись до тебе. Інакше ти будеш в небезпеці. Але той чоловік, з яким ти живеш… Тобі варто сказати йому, щоб залишив тебе. Власне, через це я і дзвоню тобі, Іро. 

— Чому?  — вражено запитую я. — Чому він має мене залишити?

— Він небезпечний. І крім того, його переслідують. Ти сама це прекрасно знаєш, — зітхає Рома. — Як взагалі така хороша дівчинка, як ти, звʼязалась з кимось типу нього?... 

— Він хороший,  — кажу я. — Я цне точно знаю. Так, його переслідують, я про це знаю. Але Вадим не небезпечний!

— Якщо він образить тебе, я вбʼю його, Іро, — раптом голос Роми стає серйозним. 

 — Чому ти так налаштований проти нього? — мені стає сумно.  — Я хотіла, щоб іви стали друзями…

— Я просто переживаю за тебе, бо дуже люблю тебе, — повторює Рома. — Він був жорстоким бізнесменом, який досягав усіх своїх цілей будь-якою ціною. Зараз йому просто вигідно бути з тобою. Він тобою користується. 

— Він кохає мене, — кажу я і тут же в голову приходить думка, що я насправді не впевнена в тому, чи кохає мене Вадим. Він завжди, коли я зізнавалася йому, вагався, ніби не знав, що сказати. Може, то було лише відмовкою, що він після смерті дружини більше нікого не покохає? І все одно я кажу братові: — Я не відмовлюся ві д нього, не проси мене про це, будь ласка..

Рома на тому кінці зітхає і мовчить, а потім, за якийсь час, каже:

— Добре. Якщо він дійсно кохає тебе, я нічого йому не зроблю. Але якщо виявиться, що він тебе використовує, Іро… Я його не пошкодую. 

 — Де ми зустрінемось? Тобі треба гроші? — сиплю питаннями я. — Я була в слідчого, може, підемо до нього разом? 

— Ні, маленька, тобі не варто перейматись через мене. У мене все добре, — я буквально чую, що Рома в цю мить усміхається. — Я маю розібратись з деким. А коли розберусь, то зможу повернутись. 

— Добре, я буду чекати, — я теж усміхаюсь....

ВАДИМ

Не знаю, на яких внутрішніх силах я добираюсь додому. Мені треба до Іри. Мені хочеться до неї зараз. З моменту, як через мене померла моя родина, мені ще ніколи не було так погано. 

Я смикаю двері і заходжу до передпокою. 

Мої руки чисті, я все помив, але коли дивлюсь на них, таке враження, що я знов бачу на них кров Марини.

Я чую, що Іра з кимось говорить по телефону. Чую слова: “Але ти будеш дзвонити?” І потім після паузи: “Ой, Вадим прийшов. Не можу зараз говорити…”

Вона точно щось приховує від мене… І від цієї думки мені ще гірше. 

Іра зʼявляється переді мною буквально за мить. Я не хочу розпитувати, з ким вона розмовляє. Просто подаюсь вперед і обіймаю її. Якщо вона мене зрадить, якщо це буде вона, хай так і буде.

 — Що з тобою? — запитує вона. — Ти такий блідий…

— Марину вбили, — шепочу немов в трансі. — Це моя провина… Вони підлаштували самогубство, там була ванна, кров… Все було в крові… але я бачив сліди на шиї…

 — Не може бути! — зойкає Іра. — Її вбили через тебе?

— Через мене, — повторюю луною. — Я маю піти від тебе. Маю залишити тебе. Ти будеш в безпеці. 

Мене, здається, трясе. Я не був готовий до подібного. Не був готовий до ще однієї смерті через мене. 

— Чому? Чому, — вигукує Іра зі сльозами на очах. — Всі хочуть, щоб ти пішов! Я не зможу без тебе! Не йди, завлишся, будь ласка…

Вона починає плакати, міцно обіймаючи мене. 

— Якщо і ти постраждаєш, я ніколи собі цього не пробачу, — шепочу я їй на вухо.

Це правда. Я раптом розумію, що Іра стала для мене дуже важливою. Вона була моїм містком, містком, який допомагав жити і боротися, прокидатися кожного дня і не здаватися.

— Я не постраждаю, — відповідає вона. — Я зможу за себе постояти..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше