26. Міла. Пропозиція, але не та

"Тобі варто заблокувати мене і забути. Ну, у тебе залишиться мій номер і кнопка, якщо потрапиш в біду… А так я роблю тобі тільки гірше. Пробач, що написав."

“Я не буду тебе блокувати… Я хочу, щоб ти іноді мені писав. Тільки два слова, що в тебе все добре. Більше нічого не потрібно. Я більше не буду нав'язуватись тобі..”

"Ти не навʼязуєшся. І теж можеш писати, коли захочеш. Але на ці мої ревнощі не зважай, добре?" 

“Домовитись, — я ставлю смайлик.  — Тільки друзі, ок? І будь ласка, будь обережним. Ти дуже налякав мене цією новиною про вбивство…”

"Так, тільки друзі, тоді все буде добре, — пише він. — Чому коли я розмовляю з тобою, мені завжди стає краще? Хоч ми і майже незнайомі… Це якось дивно." 

“Не знаю… Мені теж так легко з тобою, як ні з ким іншим… Може, ми споріднені душі? Чи як воно там називається...”

"Ми занадто різні. З різним становищем, віком, цілями. Мене не мало так тягнути до тебе." 

“Отже, ти зізнався, тебе все ж тягне до мене…” — моє серце забилося частіше. 

"Це скоріше була скарга, а не зізнання."

“Ти хочеш, щоб цього більше не було?” — моя радість тут же змінилася сумом. 

"Було б легше, якби не було. Але я не можу сказати, що хочу цього. Хоча планував сказати."

“Це тобі було б легше, — зітхнувши, написала я. — Бо ти хотів би забути мене…”

"Артем — хороший хлопець. Тобі буде з ним добре. І він з твого кола."

“Мені байдуже на моє коло! Давай втечемо від усіх, поїдемо кудись за кордон і будемо там щасливі! Будь ласка!” — пишу я і з хвилюванням чекаю відповіді. 

Він прочитує повідомлення одразу, але відповідати не поспішає. Декілька хвилин мовчить, і тільки потім я бачу, як він набирає повідомлення, а потім воно мені приходить:

"Юнацький максималізм — це, авжеж, непогано. Але я не піду на подібне. Скоро тобі стане легше і ти будеш щаслива, Міло". 

“Тоді не пиши мені більше! — швидко набираю я. —  Не хочу більше тебе бачити, якщо ти даєш мені надію і тут же відбираєш!”

"Пробач, тут ти маєш рацію, — відповідь від нього приходить миттєво. — Мені шкода, що так трапилось. Я більше не напишу тобі, обіцяю."

Я хочу відповісти, що готова на все, готова просто спілкуватися, як друзі, аби лише він писав мені. Навіть починаю набирати повідомлення, але потім стираю. Не хочу принижуватися, адже він ясно дав зрозуміти, що я йому не потрібна. Що він вважає мене просто ексцентричною мажоркою, якій стало нудно і яка з цієї нудьги придумала собі кохання до того, з ким бути неможливо…

“Дякую, що ти був у моєму житті, — пишу я натомість. — Бажаю тобі знайти своє щастя. І забути мене…”

"Кнопка буде діяти завжди. Будь ласка, будь обережна."

“Я буду обережна.”

"Дякую. За все. Сподіваюсь, ти пробачиш мене." 

“Я вже пробачила. Хочу, щоб ти був щасливим. Я теж постараюсь…"

Пишу ці слова, а сльози так і капають на екран телефона…

Я бачу, що він знов щось пише, але не відправляє. Натомість чую, як в двері моєї кімнати стукають. 

Я відкладаю телефон, швидко витираю сльози і кажу:

 — Заходьте…

— Міло, привіт, — каже Артем трохи схвильовано, заходячи до мене. — Ти забула про нашу зустріч? Я писав тобі, що вже скоро заїду за тобою…

Я бачу, що він одягнений у костюм, і відчуваю сором за те, що забула про заплановане побачення. 

 — Зараз  зберуся, — кажу я. — Вибач, що забула. В мене заболіла голова, я лягла і заснула…

Сподіваюся, це пояснить мої червоні очі…

— Бідненька, — він підходить до мене і обіймає. — Бачу по очах, що ти зовсім невиспана… Якщо ти не хочеш зараз нікуди їхати, я все зрозумію…

 — Та мені вже краще, не хвилюйся, — я усміхаюся. Треба й справді забути про Вадима і жити власним життям… — Я зараз одягнуся, трохи підфарбуюся, це займе хвилин десять. Почекаєш?

— Так, тоді я буду внизу, — він чмокає мене в щоку і виходить.

Я беру телефон, щоб поглянути, чи відповів мені Вадим, але він нічого не написав, хоч моє повідомлення і було прочитане.

Зітхаю, відкладаю телефон і починаю збиратися…

***

— А куди ми підемо? — запитую я Артема, коли ми виходимо з будинку та сідаємо до його машини. 

— В ресторан, скоро все побачиш, — говорить він загадково і ми рушаємо з місця.

Коли зупиняємося біля мого улюбленого ресторану, я усміхаюся. Все ж, Артем такий уважний. Він запам’ятав, що я колись казала про те, що мені подобається це місце. Ми проходимо в окремий маленький зал і він мене підводить до столика.

 — Сідай, зараз принесуть шапманське і те фондю, яке тоді тобі так сподобалось, — говорить він. 

 — Клас, я й не думала, що чоловіки запам’ятовують такі дрібниці, — усміхаюсь я. 

Коли ми сідаємо, офіціант приносить фондю і два неповні келихи шампанського, а потім залишає нас.