24. Іра. Не кажи йому....

Може, це неправильно, але мені хочеться, щоб Вадим скоріше пішов. Мені не терпиться залишитися самій. Він навіть дратує своїми обіймами. Не розуміє, що зараз я думаю тільки про брата, який надіслав мені ту листівку. Рома живий! Але чому він не прийшов до мене в квартиру, він же має ключ! Якщо він закинув листівку у скриньку, отже був у квартирі… Може, зайшов, побачив сплячого Вадима, і пішов геть? 

Я зітхаю, знову дістаючи з кишені листівку і вдивляючись у почерк Романа. Так, він найрідніша мені людина, хоч і не рідний по крові… Але  яке це має значення, коли ніхто ніколи не розумів мене і не турбувався про мене, так як він? Мабуть, тому його зникнення так боляче вдарило по мені, що я подумала — я йому більше не потрібна. Але тепер я переконалася, що це не так. 

Я довго не наважуюся подзвонити, мені стає страшно, що це помилка, чийсь злий жарт, а на тому боці виявиться не брат, а якийсь незнайомець.

  І все ж, коли переробила всю домашню роботу, беру телефон і набираю номер, написаний рукою Роми. 

Коли чую його голос, то одразу починаю плакати. Не можу сказати ні слоіва, тільки схлипую у слухавку. 

— Мала, ну ти чого? — тихо каже Рома врешті-решт. — Все ж добре. 

— Я боялася, що більше ніколи не знайду тебе, — кажу я крізь сльози. 

— Я завжди спостерігав за тобою, весь цей час, — відповідає Рома. — Але мені не можна наближатись до тебе. Інакше ти будеш в небезпеці. Але той чоловік, з яким ти живеш… Тобі варто сказати йому, щоб залишив тебе. Власне, через це я і дзвоню тобі, Іро. 

— Чому?  — вражено запитую я. — Чому він має мене залишити?

— Він небезпечний. І крім того, його переслідують. Ти сама це прекрасно знаєш, — зітхає Рома. — Як взагалі така хороша дівчинка, як ти, звʼязалась з кимось типу нього?... 

— Він хороший,  — кажу я. — Я цне точно знаю. Так, його переслідують, я про це знаю. Але Вадим не небезпечний!

— Будь ласка, зроби те, що я прошу, мила, — каже Рома мʼяко. — Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю. Я не бажаю тобі зла. 

— Давай я вас познайомлю. Ти переконаєшся, що він хороша людина. Ви вдвох зможете допомагати один одному…

— Якщо він образить тебе, я вбʼю його, Іро, — раптом голос Роми стає серйозним. 

 — Чому ти так налаштований проти нього? — мені стає сумно.  — Я хотіла, щоб іви стали друзями…

— Я просто переживаю за тебе, бо дуже люблю тебе, — повторює Рома. — Він був жорстоким бізнесменом, який досягав усіх своїх цілей будь-якою ціною. Зараз йому просто вигідно бути з тобою. Він тобою користується. 

— Він кохає мене, — кажу я і тут же в голову приходить думка, що я насправді не впевнена в тому, чи кохає мене Вадим. Він завжди, коли я зізнавалася йому, вагався, ніби не знав, що сказати. Може, то було лише відмовкою, що він після смерті дружини більше нікого не покохає? І все одно я кажу братові: — Я не відмовлюся ві д нього, не проси мене про це, будь ласка..

Рома на тому кінці зітхає і мовчить, а потім, за якийсь час, каже:

— Добре. Якщо він дійсно кохає тебе, я нічого йому не зроблю. Але якщо виявиться, що він тебе використовує, Іро… Я його не пошкодую. 

 — Де ми зустрінемось? Тобі треба гроші? — сиплю питаннями я. — Я була в слідчого, може, підемо до нього разом? 

— Ні, маленька, тобі не варто перейматись через мене. У мене все добре, — я буквально чую, що Рома в цю мить усміхається. — Я маю розібратись з деким. А коли розберусь, то зможу повернутись. 

— Добре, я буду чекати, — я теж усміхаюсь. — Я така рада, що почула твій голос! Може, хоч по телефону ми зможемо говорити час від часу?

— Я теж дуже радий, що ми поговорили, — Рома ледь чутно зітхає. — Сама ніколи не дзвони мені і номер зараз зітри з вхідних. 

— Але ти будеш дзвонити? — допитуюсь я. 

— Якщо будеш обережна. І нічого не кажи своєму Вадиму… Він не має знати зайвого, принаймні зараз…

Раптом я чую, як вхідні двері відчиняються. 

 — Ой, Вадим прийшов, — кажу я. — Не можу зараз говорити…