23. Вадим. Ще один чорний день

Ранок того ж дня

Зранку я не можу додзвонитись до Марини і мене це напружує. Але згадую, що я казав їй в разі чого позбавитись телефону. Тим паче, вона дзвонила, тож можливо, вона підозрює, або точно знає, що хтось слідкує за нею. Тому і не виходить на звʼязок. 

Я думаю сходити до неї і зустрітись особисто, але ввечері. 

Думаю, що Іра, певно, в ванній, але її все нема і нема. Йду туди і розумію, що її взагалі немає вдома, хоча сьогодні в неї мала бути друга зміна. 

Саме коли я помічаю, що вона відсутня, чую шум у коридорі. 

Виходжу і бачу, що Іра повенулась. Вона пішла на кухню, залишивши пакети з покупками у передпокої. Це не схоже на неї. 

— Привіт, прокинувся, а тебе немає… — кажу, заходячи на кухню.

Вона стоїть біля столу, на якому лежить купа якихось рекламних листівок і тримає в руці щось схоже на одну з цих рекламок. Побачивши мене, швидко ховає її до кишені. Виглядає якоюсь розгубленою. 

— Привіт, — усміхається, самими губами, а очі серйозні, ніби думає про щось своє. — Я була в магазині… Зараз приготую сніданок. 

Думаю, чи запитати про те, що вона сховала. З одного боку цікаво, з іншого вона може ще менше довіряти мені, якщо я буду її розпитувати. 

— Добре, — я киваю. — Мені треба сходити до Марини сьогодні після сьомої. Вона не відповідає на дзвінки і повідомлення. Певно, довелось терміново позбавитись телефону.

— Так, звичайно, — неуважно каже Іра. — В мене теж увечері зустріч, треба подзвонити і помінятися змінами з Оксаною…

— Що за зустріч? — чомусь коли вона каже про ту зустріч, я відчуваю щось неприємне, але не можу зрозуміти, що це.

— То мій знайомий, в робочих питаннях, — швидко каже Іра, мимоволі торкаючись кишені, куди сховала ту листівку. 

Вона помінялась заради зустрічі змінами на роботі і тепер каже мені про те, що зустріч робоча? Невже вважає мене настільки дурником? 

Але моє обличчя лишається незворушним. Іра зробила для мене занадто багато, щоб я отак просто почав їй не довіряти. 

— Зрозуміло, — я киваю, а потім підходжу до неї і обіймаю. 

Вона обіймає мене у відповідь.

— Я кохаю тебе, — шепоче мені на вухо. 

— Знаю, — я торкаюсь губами її щоки.

Я дійсно не маю сумніватись в Ірі. Вона — моя найнадійніша людина. Надійніша за Марину, за будь-кого. Я маю покохати її. Думаю, у мене вийде. І тоді все буде добре…

— Ти дуже важлива мені, — шепочу на вухо. 

— Будь обережний, — знову повторює, зазираючи мені в очі. — Хочу, щоб у тебе все було добре… 

Чомусь вона так каже ці слова, ніби прощається. І мені це не подобається.

Я подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ. Вперше, коли цілую її, здається, серце пришвидшує свій темп. Я дуже не хочу, щоб вона мене зрадила. Тільки зараз розумію, наскільки це важливо для мене.

Вона відповідає на поцілунок, обіймаючи мене так, ніби я кудись їду надовго. Принаймні, у мене таке враження, що вона дійсно прощається…

— Ти ж повернешся? — запитує дуже тихо. 

— Так, — я киваю, переплітаючи наші пальці. — Поки ти хотітимеш цього, я завжди повертатимусь.

— Я завжди чекатиму тебе, — каже вона…

***

Я вирішую прийти до Марини якомога раніше. Раптом вона повернеться з роботи о шостій? Таке тепер цілком може бути, бо ж більше не я її начальник.

Але коли я приїжджаю і починаю чекати, Марина так і не зʼявляється. Думаю, що може пропустив її, і вирішую зайти до квартири. Озираюсь по сторонах, щоб мене не помітили зайві люди, і йду до підʼїзду, а потім і на потрібний поверх. 

Стукаю у двері, але мені не відповідають.

Вирішую смикнути ручку і — диво — але двері виявляються незамкнені! Я заходжу всередину, прикриваю за собою двері і кажу: 

— Марино, це я! У тебе двері незамкнені…

Вона не відповідає, але я чую, як із ванної кімнати доносяться звуки води. 

Підходжу ближче і стукаю у двері ванної:

— Марино, щось сталось з телефоном? Чому ти не відповідала на дзвінки? Ти мене чуєш?

Але Марина все так само не відповідає.

Чомусь моє серце починає відчувати щось неладне. 

— Марино, пробач, але я маю зайти, — кажу і смикаю ручку у ванну.

А щойно двері відчиняються, я бачу, що вона лежить у ванній, але вода  там червона від крові.  

Вона не ворушиться і така біла…

Я кидаюсь до неї і намагаюсь намацати пульс, але її шия холодна… І я бачу на шиї пару маленьких синців. 

— Ні, ні, ні… Ти не мала загинути, — я відсахуюсь від тіла і хапаюсь за голову. 

Голова тріщить, ніби розколюється на дрібні уламки прямо всередині. 

Інстинкт самозбереження каже забиратись звідси…