21. Вадим. Дякую...

Я обіймаю Іру, вдихаю аромат її волосся, намагаючись зосередитись на ній. Іра — найкраща. Вона завжди поруч, ніколи не зрадить, завжди буде на моєму боці. Вона знає, хто я, і в чому моя ціль, і вона приймає це. 

Іра також все ще не спить. Я думаю, може мені варто покінчити з цим всім і просто жити далі? Забути і про батька Міли, і про все інше, і просто перегорнути цю сторінку? Зробити собі нові документи і почати нове життя? Іра б зраділа… Можливо, мені варто поїхати з Києва.

— Ти дуже привʼязана до цього міста? — питаю пошепки. 

— Мої батьки померли, — каже вона. — Брат десь зник... Оце лише квартира, а так мене нічого особливо не тримає…

— Я все частіше думаю про те, що мені варто залишити це місто і, можливо, почати все з нуля. Марина допомогла з документами, але цього мало, а наражати її на більшу небезпеку я не хочу, — я зітхаю. 

 — Ти ж хотів повернути свій бізнес, — вона здивовано дивиться на мене. 

— Це небезпечно, — я заираю їй в очі. — Якби це було небезпечно тільки для мене це одне, але це стає небезпечним і для інших людей. Важливих мені людей.

— Що ж, лише тобі вирішувати, — каже Іра після невеликої паузи. — Я ж у будь-якому випадку підтримаю тебе. 

— Зустрічатись з тим, хто переховується, ще та проблема, — я торкаюсь долонею її щоки. — Ти теж в небезпеці... 

— Я зустрічалася з твоїм партнером по бізнесу, — раптом каже вона. — Вірніше, це він мене знайшов…

— Що? — здивовано перепитую я. — Як? Коли? Що він казав?  

— Він приходив до мене на роботу, розповідав, що ти хворий на шизофренію і небезпечний. Якусь мить я навіть засумнівалася, чи він не має рацію. Якраз напередодні цього ти зникав уночі… Але все ж я не повірила йому. Я знала, що він бреше. Він хоче знайти тебе… Мабуть, і справді тобі варто поїхати з міста…

Коли чую ці слова, мені стає неприємно. Іра нічого не сказала мені, коли це трапилось.

— Коли саме він приходив? — намагаюсь, щоб мій голос звучав якомога спокійніше, але в душі я все ж трохи злюсь на неї за те, що вона це приховувала.

— У той день, коли ти останній раз ходив до тієї дівчини, — її голос прозвучав занадто різко.  — Хоча, може, ти ще колись ходив до неї, а я просто не знала цього. 

— Ти про Мілу? Ми бачились двічі в житті, —  я трохи насуплююсь. 

— Так, про ту дівчину, парфумами якої ти тоді весь пропах, — вона  відвертається від мене. 

— Вона просто дівчинка в біді, ось і все, — я обіймаю Іру зі спини, а потім торкаюсь губами її щоки. 

— Наскільки я знаю, вона має багатих і впливових батьків. Хіба вони не мають змоги захистити її? 

— Певно, мають. Але в ті рази не захистили, — я ледь помітно зітхаю. 

— Коли вона знову втрапить у халепу, ти муситимеш її рятувати? Сам при цьому ризикуючи життям? — запитує вона похмуро. 

— Це як якщо ти врятував якусь тварину. Щось типу відповідальність за тих, кого приручили, не знаю, — відповідаю я. — Якщо я можу врятувати її життя, я тепер не зможу стояти осторонь. 

 — Думаю, вона була б не в захваті від того, що ти так говориш про неї, — на губах Іри з’являється саркастична усмішка. 

В цю мить мій мобільний в кишені вібрує. Я мельком поглядаю на нього: бачу, що щось пише Марина, але зараз мені зовсім не до того.

Іра дивиться на мене запитально:

— Це та Міла? Тобі знову треба кудись бігти, супермене?

— Ні, — я кладу телефон на тумбочку. — Це Марина, певно, прислала ще якісь документи, вона інколи робить це двічі на день. Але я подивлюсь їх завтра, — я знов обіймаю її. 

Торкаюсь губами ніжної шкіри шиї. Замість роздратування за ревнощі, під якими немає ніякого підґрунтя, відчуваю до Іри несподівану ніжність. 

— Я кохаю тебе, — щепоче вона. — Мабуть тому дуже боюся, що ти обереш іншу…

— Я не впевнений, що зможу покохати знову, — кажу щиру правду. Хоча, мені дуже шкода, що ми не можемо отак брати і вирішувати, в кого закохуватись і коли.

 — Я згодна, — так само тихо шепоче вона. — Згодна, щоб ти не кохав мене, як покійну дружину. Але щоб ти й не кохав її. Я маю погані передчуття щодо неї…

Я думаю, чому Іра ревнує саме до Міли… Чому не до тієї ж Марини, з якою я зустрічаюсь частіше і яка віддана мені так само, як сама Іра? Дівчисько мені зовсім не пара. Ми протилежні буквально в усьому, і це якщо забути, що її батько — один з тих, хто скоріш за все винний в загибелі моєї родини.

— Не переживай, в неї є наречений, — говорю врешті-решт.

— Чому ж вона тоді не кличе на допомогу його?

— Він хороший хлопець і навіть намагався її врятувати, ризикував своїм життям, — зізнаюсь я. — Ну, але просто хотіти врятувати недостатньо. Тут потрібні певні навички. 

— А звідки в тебе ті навички? — продовжує допитуватися вона. 

— Колись мій брат звʼязався з поганою компанією. Я хотів його витягнути, мені довелось теж увійти в ту компанію, щоб так би мовити розібратись зсередини і повернути його до нормального життя, — раптом зізнаюсь я і зітхаю. Та історія врешті-решт все одно закінчилась погано і я не зміг витягнути Андрія.